Ілля Хоменко - Казки для бабусі

Іванов уже не мав сумніву, що кліщ говорить щиро. Але в такому разі він ідеаліст. А ідеалісти — нікчеми. Від них самі збитки.

«Ти пересічний паразит», — урвав він мову кліща.

Той похлинувся останнім словом і замовк.

«І мрія в тебе, як у паразита. Це зрозуміло. Коли люди… Я хотів сказати, коли хтось за природою своєю паразит, то найпривабливіша утопія, ним вигадана, теж зводиться до паразитизму».

«Я вас не зрозумів».

«Усе дуже просто. Ви, кліщі, цілковито залежите від зовнішніх життєвих обставин. Та саме в цьому полягає сенс паразитного трибу життя, — брати те, що є в природі, а не створювати щось. Ти певен, що коли поміняти об'єкт паразитування, ви тим самим створите соціум, який житиме за законами добра та справедливості. Та чого варте таке добро? Адже воно з'явилось у вас лише тому, що поза вами є зелений сік. От уяви собі: ви всі стали вегетаріанцями. А оті ваші розчудові дерева взяли та й засохли. Або мутація сталась, і до їхнього соку додався якийсь смертельний для вас токсин. Буває ж таке? То що тоді? Смоктатимете крові вдесятеро більше. Одне одного візьметеся пожирати! Та ще й розучитесь виробляти слинний антисептик як непотрібний. Адже еволюція добрих намірів не відчуває. Почнете знову розносити енцефаліт».

Мовчанка тривала кроків п'ятдесят.

«То що скажеш?»

«А що тут казати? Ви розумієте мене так примітивно! Це гірше, аніж не розуміти зовсім! Я ж бо говорив про загальний принцип. Про ідею. А вона полягає в можливості існування гармонійнішого та справедливішого. Та ще у вічному прагненні до такого існування. Не тільки в географічному понятті. А ви сприйняли тільки зовнішній бік. Там — не рай. Я вже вам казав, що не знав цього, коли споряджав сім'ю. Тому тепер так до неї кваплюся. Кажуть, що кліщоїди вже біля самого узлісся тчуть павутину. Але я все одно не шкодую. Бо там є надія стати ліпшим. А в місті такої надії нема. Від мурахів я можу своїх захистити. А от від самих себе… Ви розумієте, про що я?»

«Авжеж. Тепер удався до метафізики».

«Ні. Просто я знаю, що коли не вірити в краще, то й жити не треба. Здається, вас до дії спонукає теж якась віра».

«Це балаканина. Так буває завжди, коли рятуються від дезинфекційної команди, а потрапляють до сірих мурах».

«Ні. Від цієї команди загинули мої батьки. Та мовиться не лише про неї. Адже вам теж хотілося б чогось нового, досконалішого, ніж те, що ви мали раніше? Тому й несете повстанцям креслення регенератора».

Іванов зашпортнувся й мало не впав.

«Звідки ти знаєш про креслення?»

«Про них галасує ціле місто. Вокзали закрито, аеропорти не працюють. Розпочалися обшуки — нібито шукають зброю чи заборонену літературу. А тут заявляється озброєний від голови до п'ят чоловік, простує пішки через степ до Чорних каменів. А там, про це теж усі знають, та не бійтеся, знають кліщі, а не люди, і не питайте, звідки, — в нас є свої таємниці, там його жде місяців зо два купка голодранців. Вони ніколи не миються. Зате, як і ви, — кліщ мгукнув, — озброєні до зубів. От лишень на скутер ви даремно націлилися. Наздогнали б вас, знайшли б каліфорнієву гранату з секретного арсеналу, побачили б заборонений приціл на карабіні, то й опинилися б ви в службі національної безпеки. А втім, ви, напевно, могли б усіх своїх переслідувачів перестріляти».

«Міг би».

Сонце припікало. У степу то там то сям здіймалися пилові струмінці. Полювали богомоли. Кого вони впольовували — Іванов так і не втямив. Кліщ дивився на сіро-зелених стрибунців ледь приховуючи огиду.

«Послухайте, Дмитрику. Ось ми зупинилися з вами на тому, що ви не вірите в мирне вирішення конфліктів, які шматують наш світ, — ну, шляхом еволюції чи, умовно кажучи, в такі розв'язки, котрі давали б нормальне існування без кровопролиття, — кліщ видерся якомога вище на плече Іванова та потягся головою до його вуха, аби тому краще було чути. — Ну, а в те, що світ можна переобладнати за допомогою зброї, за допомогою бомб та гвинтівок, ви вірите?»

Іванов поміркував і відповів чесно:

«Ні».

«А взагалі, я нічого не маю проти повстанців, — мовив кліщ. — Непогані вони хлопці, не слиньки пещені. І дезинфекційних команд вони не мають. Але ж усе це до пори до часу. Ось доберуться вони до влади — буде в них усе. І палаци. І (бр-р-р!) перський порошок. І дезинфікатори. І таємні агенти таємної поліції. Я не покривдив вас таким припущенням, Дмитрику?»

«Не покривдив».

«Тоді я вас не розумію. Якщо ви просто маєте вдачу авантурника, — то чому ви не підписали лист про лояльність? Не довелося б викрадати скутер. А держава забезпечила б вам гарну службу».