Ілля Хоменко - Казки для бабусі

Вечоріло. Засяяли перші зірки.

Ночувати вирішили просто серед степу. Повиривали сухостій, ретельно обдивилися місцину, чи нема отруйних гадюк та комах. У ротовій порожнині кліща застрягла вирвана травинка, й він потішно добував її звідти передніми та середніми лапами. Кліщ довго набирався відваги, аби попросити про щось Іванова. І запитав, чи можна заховатися до нього під куртку (Вночі він остерігався сов та кліщоїдів-мігрантів, які, наперекір своїй звичці, можуть випадком не заснути). Іванов так подивився на нього, що той увібрав голову в тулубний мішок, побажав Іванову надобраніч і мерщій заховав під себе передні та задні лапи, вдаючи, буцімто міцно спить.

Уранці кліщ, наче й не він, знову примостився в Іванова на плечі. Вони рушили далі.

«Вибачте, Дмитрику. Це, звісно, мене не стосується, — кліщ старанно добирав слова, тимчасом як Іванов подумав собі, що цілком імовірно, у щоденному житті кліщ навіть брутальний та нестерпний, і лише обставини змушують його дотримуватися пристойності та показувати себе добре вихованим, — звісно, якщо це не таємниця, чому ці люди гналися за вами? Та ще й зі зброєю. Я трохи знаю їх. Не можна сказати, що вони схильні до невмотивованої агресії».

«Бовдури. Їм здалося, нібито я хочу забрати в них аероскутер».

Іванов мотнув головою, відганяючи спогад про бовдурів та про чудову повітряну машину, що на ній так приємно ширяти попід самісінькими хмарами.

«А ваші чому накивали п'ятами з міста?»

«Від дезинфекційної команди».

Розмова зачепила неприємну для обох тему, можливо, тому й не клеїлася. Іванов на ходу жував звогчілі за ніч галети й запивав їх водою з фляги. Перший знову заговорив кліщ.

«Дмитрику, — завів здалеку, — я, звичайно, розумію, що вам моє товариство не надто потрібне. Але ви мені подобаєтесь. А крім того, я дуже зацікавлений, щоб ви дісталися Шакалячих воріт. Я не знаю, та й не хочу знати, що ви носите в задній кишені штанів: Але якщо це каліфорнієва граната, то майте на увазі: запал у неї на бойовому зводі. А в кишені у вас чимала дірка. Якщо дві-три ниточки розірвуться, вона випаде».

Холодний піт пройняв Іванова, перш ніж він зупинився та закляклими пальцями намацав у кишені білий матовий циліндр з гранчастим олівчиком детонатора, що стирчав з нього. На його торці справді миготів зелений вогник бойового зводу. «Мабуть, уві сні ненавмисно притис чеку». Якби майор Кусля, а він особисто перевіряв його зброю, побачив це… Іванов уявив, що було б у такому випадку. Про те, що сталося б через кілька хвилин, коли б кліщ не попередив про небезпеку, він намагався не думати.

«Дмитрику, — знов обережно завів кліщ, — я взагалі-то розумію ваше небажання теревенити зо мною. Але мені кортить вам розповісти. Річ у тім, що я тікаю не стільки від дезинфекційної команди. В неї ніколи не дійшли б руки до того ліска, де ви мене підхопили. Я міг би там цілком безпечно прожити з родиною. Серед моїх рідних побутує легенда про чарівний куточок. Начебто є на світі такий зелений рай, де ростуть дивовижні дерева. Сік у них п'янкий, просто чудовий. Кліщі можуть його пити. І там його сила-силенна. Так отож. Його можна пити, не зашкодивши корі, він сам стікає по стовбуру вниз, зелений, з ледь відчутним цілющим ароматом. Ті з нас, що живитимуться цим соком, усе життя будуть щасливі. Їм ніхто не зможе завдати лиха. Й вони самі нікому не робитимуть шкоди. Просто вони забудуть смак крові. Адже недарма кажуть, що кліщам непереливки через те, що вони ссуть кров. Усе їхнє життя — це безперервне страждання та біль інших. Тому вони охоче роблять боляче один одному. Ба навіть самим собі. Хоч роблять це не так охоче, як люди. Хай я вже старий, мене вже не змінити… Але діти. Уявляєте — діти! Від самого народження, з личинки, так би мовити, — вони питимуть чарівний зеленій сік. Досхочу. І не треба нікого кусати. Не треба змагатися за ту краплю соку, штовхатися ліктями за місце, за це життя, хай йому грець! Уявляєте, якими чудовими кліщами стануть ці малята?»

Іванов ішов та й думав, звідки в цього тверезого й вельми практичного кровопивці отака простецька віра в те, що на землі можна знайти світлий і чистий куточок, якого, напевно, так ніхто й ніколи не побачить, оскільки його в принципі не може бути. Іванов навіть був вирішив, що кліщ удає з себе дурня. А кліщ і далі захоплено розповідав про те, як довідався про Зелений ліс. Та про ту колонію, що там живе. Як поталанило йому доправити туди дружину й дітей — у гурті худоби, що її колись переганяли на літнє пасовисько. А сам він, бачте, затримавсь у справах. Гадав — побуде до осені. Але дістав тривожну звістку, тому почав збиратися. Кліщі законфліктували з якимись лісовими мешканцями, здається, з сірими мурахами.