Марина та Сергій Дяченко - Візит до Імператора

– А якби не оновили? – мати нервувала, бо її не слухали. – Чому нам не довіряють? Ми провадимо для них енергоємне і шкідливе виробництво! Ми – колонія, так було і є, але чому не дозволити нам самим управляти своїми виробничими лініями?

– Тому що лінії – власність Імперії, – сказав батько.

– Зрозуміло! Ми працюємо кожен день, отруюємо повітря своєї планети, щоб зробити для «Метрополії» оті божевільні агрегати! Ми ходимо по струнці, звітуємо про кожне сказане слово… Вони доять нас, вигрібають наші надра, п’ють нашу воду, забирають кращих людей… А у цих наших баранів немає ні на гріш гідності! Я вже не кажу про патріотизм! Біжать на «Метрополію», задерши хвости, і щасливі, що їх узяли!

– «Метрополія» доставляє нам технології, – тихо сказав батько. – Утім, ти сама знаєш.

Мати опустила голову.

– Знаю. Нас годують з руки. А якщо ми не будемо слухняні і ласкаві, нам відключать імперські блага, щоб ми переконалися, як нудно жити без їжі…

Артем мовчав. Півгодини тому він додивився кіно – випадковий фільм з нового імперського зібрання. Фільм був, як удар ломакою по маківці, він збивав з ніг давньою, глибинною, майже тваринною силою – при тому, що кіно було «з історії» і дія відбувалася серед молодих учених на Землі.

Імперські фільми, тексти, розважальні та пізнавальні видовища, хлинули з орбіти, на деякий час паралізувавши роботу і навчання. Все, що було створено в «Метрополії» за двадцять років – картини, одяг, музика, о5брази, смаки, танці, запахи, ідеї, анекдоти, – дісталося народові Варти безоплатно, без обмежень.

І тут же все, що було написано, придумано, складено і знято на Варті за останні двадцять років, померкло і загубилося. Двадцять років тут намагалися дотягтися до імперського рівня – копіювали відоме і намагалися знайти свій шлях. І майже скопіювали, і майже знайшли – і все разом знецінилось подарунками «Метрополії», як линялий плюш у порівнянні зі шкурою живого леопарда.

А ще вечірки, фестивалі, спортивні змагання та відкриті лекції для бажаючих – на будь-які теми, в живому виконанні фахівців. Посланці висаджувалися кожен день, стрибали на Варту зі своїх човників – піддані Його Імператорської Величності, вони були на півголови вище місцевих і виділялися в натовпі, навіть якщо мовчали.

– Коли вже все закінчиться? – з тугою сказала мати. – Коли нарешті вони заберуться з орбіти, щоб можна було спокійно дивитися в небо… На мене тисне ця штука, увесь час здається, що він дивиться вниз, а у вас такого немає?

Дивлячись, як вона нервує, Артем відчував себе зужитим і дрібним, як старовинний гвинтик з різьбленням.

– А мені подобається, – пробурмотів батько. – Мені подобається дивитися на «Метрополію». Хоч щось красиве, нестандартне в житті…

– Нестандартне! – мати повернула голову, і від виразу її очей батько напружився.

– Люба, ну, що ти…

– Ілле, ти розумієш, що зараз літає у нас над головою? Ти розумієш, хто на нас дивиться? Може, саме в цю секунду!

Артем здригнувся. «Вечір на рейді», який грав у його голові, на півтактові змінився хвацьким «Лівим заднім», і це був кепський знак.

– Імператор, – прошепотіла мати. – Як вони не бояться бути там, на борту, кожного дня – в одному просторі поруч із цим… Дихати одним повітрям… Я б і на поріг не ступила, знаючи, що він усередині.

– Ким би не був Імператор, – пробурмотів батько, – ми бачили від нього тільки хороше, правда?

Решту вечора провели в мовчанні.

– …Твоя однокласниця каже – ти зазнався. Що це означає?

– Що вона дурепа.

– Кире, – сказав Артем. – Ми живемо на Варті, живемо серед людей. Ти можеш скільки завгодно мріяти про підданство…

– Я не мрію, – сказав Кирило. – Якби мені було вісімнадцять, я вже отримав би імперський паспорт… І я його отримаю!

– Що вона базікала щодо екскурсії на «Метрополію»?

– Сьогодні була екскурсія.

– Як! А…

– Я не їздив.

– Чому? Вони не мали права тебе не пустити!

– Я не збираюся з ними сперечатися. Мені плювати на їхні жалюгідні екскурсії. Через двадцять років я буду підданим Імператора!

Після цих слів Кирило відвернувся до стіни, і розмова стала неможливою.

Досі тільки вони двоє з усієї групи не заявляли на підданство. Але тепер Ванесса зламалася.

– Я хочу жити, як вони, – зізналася вона пошепки в університетському парку, стискаючи і розтискаючи гострі кулачки. – Щосили, повнокровно, насичено… на розрив. Заради ідеї чи заради науки, або… все одно. Робити щось найкраще, серед найталановитіших…