Марина та Сергій Дяченко - Візит до Імператора

– Ні!

– Перехід на інший якісний рівень! Інший спосіб існування, що відкриває…

– Заткнись!

– Даремно. Дуже скоро вільний прийом у громадянство буде закритий. Тільки найдостойніші. А ти – просто пересічний хлопчина, Сашку, яким був, таким і залишився. А тепер піди і скажи їм, що трагедії в школі – не більше, ніж ланцюг випадковостей. У мене був гіпертонічний криз, у Луки – давня травма голови, про яку ніхто не знав. Реально була така травма – я ще в школі з коня впав. А той випав із вікна… Єлизар випав з вікна, цим усе пояснюється. Просто запаморочилось перед очима. Нехай мене переведуть в іншу школу, якщо ці мене не хочуть… Більше смертей не буде. Адже не можуть випадковості тривати вічно.

І він кинув Олександрові м’яч.

– Він розбив камеру м’ячем! Сказав би – будь ласка, я б її відключила!

Жінка-лікар нервувала і пильно дивилася на Олександра. Неначе боялася, що зараз він почне ходити, натикаючись на стіни…

– Про що ви говорили?

– Я поставив йому всі запитання, які хотів, – сказав Олександр. – Я зв’яжуся, за мною надішлють транспорт…

– Ви їдете?

– Я закінчив.

– Ви отримали відповідь?

Він твердо подивився їй в очі:

– Ланцюг випадковостей, нічого більше. Фатальних, звичайно. Або доведеться повірити в неймовірні речі. Які зруйнують наше уявлення про світ. А ми ж цього не хочемо?

– Ви мене питаєте? – Лікарка прийшла в замішання.

– Себе, – зізнався він. – Але в будь-якому разі цей хлопчик більше не буде тут учитися. Спасибі, ви мені дуже допомогли, до побачення…

– М’яча-бо залиште, – тихо сказала жінка-лікар.

Він вийшов з будівлі ізолятора в парк і пішов до берега, іноді натикаючись на кущі. Але свідомість його була ясна. Він просто бачив перед собою не шкільний парк з його квітами і метеликами, а бетонну дорогу, залиту дощем, і двох молодих людей, що йдуть до станції, де через півгодини мала з’явитись електричка. Значить, з мене все почалося, думав він.

Прізвище Елі було Рене. Дімінуендо її прозвали за ледве чутний, тремтливий голос. Де вона зараз? Крихітний маркер, точковий спогад, що не має значення ні для кого, крім двох учасників. Еля Дімінуендо, яка бажає неодмінно поховати жабу за обрядом якоїсь екзотичної секти, а жаба в кінці кінців ожила і тихенько сховалася під витяжку кондиціонера…

Вони багато пили того вечора. На зворотному шляху меланхолія перетворилася в злість. Десятихвилинної прогулянки вистачило, щоб пояснити Владику, чому його ніхто не візьме в експедицію. Не те що в довгий рейс – але навіть у ліс за грибами. Всього кілька прикладів з життя – ким був Владик, як він з’явився, як з ним поводилися. Чого він вартий. Напевно, це було занадто. Потім зробилося соромно. Але каяття запізнилося – Владик закусив повіддя, між ним і Сашком-черепашкою навіки постала скляна стіна.

Значить, з мене все почалося?

На злітний майданчик біля берега опускався вертоліт. Олександр відвернув обличчя від вітру. Ланцюг випадковостей, сказав він собі суворо. Більше не повториться.

І закинув непотрібний щоденник у море.

У призначений день «Метрополія» не з’явилася. Телескопи (скільки їх було) марно шукали в небі нову зірку.

Інформаційні служби поспішили запевнити – вісімдесят років тому було зафіксовано найбільше в історії запізнення імператорського корабля – тоді він спізнився на десять діб.

«Метрополію» чекали десять діб, і ще десять діб, і ще… Тридцять днів – за цей час обговорили всі версії і спрогнозували всі варіанти майбутнього. Дехто виявляв навіть оптимізм. У планетарній адміністрації народились раптові сепаратисти.

– Ми – громадяни Варти. Передовсім – планета, і тільки потім Імперія.

– Не варто чекати дива від Імператора! Ми живемо автономно, більш того – ми живемо суверенно, і давно пора привести юридичний статус у відповідність із цим фактом!

– Час починати роботу з протоколами. Треба самостійно оновити коди і жити далі – так, ніби «Метрополія» ніколи не прийде!

Уряд вагався. Протоколи і коди виробничих ліній вважалися особистою власністю Імператора. Ніхто не хотів ставити свій підпис під бунтарським наказом – зламати декодери, почати примусове оновлення. Час ішов; термін придатності програм закінчувався, як зазвичай, у кінці двадцятиріччя, під Новий рік.

Молодший брат Артема Кирило прийшов зі школи з підбитим оком і не зізнавався, що трапилося. Брехав, що налетів на двері, які чомусь не відкрилися автоматично. Мати повірила, а це означало, що вона несповна розуму.