Марина та Сергій Дяченко - Візит до Імператора

– Увага! – заговорив малюк на екрані. – Інфо-маційна служба пе-едає екст-ене повідомлення… – звук «р» не давався п’ятирічному дикторові, як не вмів його вимовляти п’ятирічний Кирило. – Міжпланетне судно Його Імпе-ато-ської Величності «Мет-ополія» вийшло з підп-осто-у в оз-ахунковій точці. Увійдіть у ме-ежу, щоб знати більше, – і замовк, щиро посміхаючись з екрану.

Через кілька днів «Метрополію» можна було розрізнити на небі неозброєним оком.

Ще через два тижні вона вийшла на орбіту. Жоден запис, картинка, голограма не передавали того, що бачили зараз люди з Варти – вночі і вдень в небі висіла біла квітка. Змінюючись, повертаючись, розпускаючи і складаючи пелюстки, вона була схожа то на орхідею, виліплену зі снігу, то на медузу, виткану з диму. Артем вивчав пристрій імператорського корабля в школі, як і всі жителі Варти, і в класі його запевняли, що корабель Імператора спроектований і побудований прагматично, лаконічно і функціонально, без схильності до зовнішніх ефектів.

Тепер Артем засумнівався в цьому.

Нехай жодна мембрана або поверхня «Метрополії» не були створені для прикрас. Нехай усе, що здавалося пелюстками і листям, було включене в структуру, слугувало для розподілу енергії, формування внутрішніх теплових потоків та інших численних потреб. Але як же була вражена людина, коли вперше побачила «Метрополію» в небі своєї планети!

Діти ходили, задерши голови, спотикаючись і наскакуючи одне на одного. Дорослі намагалися триматися з гідністю, але це не завжди вдавалося. На пласких дахах, в рекреаційних зонах масово натягали гамаки – люди годинами, вдивлялися на «Метрополію». Старі люди казали: «Треба надивитися. Хтозна, чи побачимо наступного разу…»

З інформаційних мереж прийшло коротке звернення Імператора до підданих Варти. Імператор привітав усіх, особливо молодих, які вперше побачили прибуття «Метрополії», висловлював задоволення загальним розвитком планети – жодна виробнича лінія не втрачена за двадцять років, екологічна рівновага дотримується ідеально, чисельність населення стабільна, охорона здоров’я на висоті, – а також, завершуючи свою промову, запропонував усім жителям Варти, які хочуть бути підданими «Метрополії», подавати заявки на розгляд.

Промова Імператора прийшла з корабля в текстовому вигляді. Державні агентства так і транслювали її – летючим рядком. Аудіали вкладали текст у вуста робота з низьким чоловічим голосом. Сім’я Прозорова почула промову Імператора у виконанні віртуального малюка Кирила.

– Про запізнення – ані слова, – сказала мати.

– Імператор не запізнюється, – відгукнувся батько; пафос у його голосі був із відтінком іронії, але не сарказму. – Імператор затримується… Мій шеф замкнувся у відділі і п’є…

– Чому так?

– Встиг наламати дров. Невдалі рішення, нецільове використання, любив пожити… А головне – він метушився, поки чекали «Метрополію», вів, як я розумію, нелояльне листування, а зараз усі файли пішли нагору.

– А ти? – напружено запитала мати. – У тебе, сподіваюся, все чисто?

Батько знизав плечима.

Кирило сидів, прикриваючи рукою половину обличчя. Матері він пояснив, що спіткнувся на сходах, і та не стала розбиратися. Не на часі думати про синці, коли файли пішли нагору!

Усі документи. Всі виробничі, ділові, адміністративні матеріали, все листування, крім приватного (а злі язики стверджували, що і приватне теж). Мати сподівалася, що імператорська служба зайнятості зацікавиться її скаргою на несправедливе звільнення. «Метрополія» висіла над Вартою, щомиті обробляючи колосальні обсяги інформації, і всі на планеті чекали рішення Імператора щодо великих, середніх і дрібних справ, а ті, що були наділені владою, ще й тремтіли…

Це були довгі години, час очікування справедливості. Тим, хто злетів високо, страшно було впасти під Його Імператорським поглядом, а іншим, кому не вистачало з неба зірок, кортіло бачити чуже падіння.

Артем вирішував завдання з векторної алгебри і співав про себе «Ранкову елегію», яку склав майже повністю. Він подумував записати її і навіть, може, показати Ванессі.

– …Ти мені скажеш нарешті, хто тебе б’є? Один, чи їх багато?

– Це моя справа.

– Покажи мені його! Сказати старшому братові – це нормально. Це не донос, ти не ябеда. Гадів, що зарвалися, треба провчити!

Кирило посміхнувся кутиками рота. Він був найупертіший з Прозорових – найупертіший в родині, де поступливих не було.