Марина та Сергій Дяченко - Візит до Імператора

Вечеряли мовчки. Батько був похмурий. Всередині у Артема звучала хуліганська пісенька «Лівий задній» (він завжди щось співав про себе, ще змалку. Це була дурна звичка, від якої важко позбутися). І зараз у голові само собою лунало хвацьке «Шльоп, смик, лівий задній, тиць, шмяк, тихше-тихше…»

– Ми суверенна планета, – мати порушила тишу і перервала нечутну пісеньку. – Рано чи пізно це мало статися.

Батько стиснув губи. Він працював у міністерстві харчового синтезу, був близький до галузевої адміністрації і раніше ніколи не базікав зайвого про свою роботу. У всякому разі, при дітях.

– Послухай, Любо. Під Новий рік застаріють усі коди. Без поновлення злетять паролі. Це означає, що лінія синтезу, наприклад, стане. Не знаю, як у енергетиків, а у нас просто зупиниться виробництво! Резервного харчу на складах вистачить на місяць, ні на день більше! Знаєш, що це означає? Голод!

– Припини, – сказала мати, і голос її затремтів. – Не верзи дурниць, будь ласка.

За столом знову зробилося тихо. Молодший брат сидів, спершись на руку, прикривши долонею пів обличчя; Кирило не слухав розмови, йому було плювати на швидкий кінець світу, він заново проживав те, що сталося сьогодні в школі. «Обов’язково розібратися», – нагадав собі Артем.

І знову мовчки заспівав – мимоволі, не замислюючись: «Кіс, зась, лівий задній, хвіст, зріст, по лобі кришкою…»

– Уряд не допустить, – мати заговорила знову, – і до того ж, у нас є кібернетики. У нас найкращі у Всесвіті кібернетики, ось хай вони і поміняють коди!

– Наказ на декодування – зрада Імператора.

– Якщо Імператор кинув нас напризволяще…

Мати замовкла. Ніколи і ніхто не говорив про Імператора в такому тоні.

– Імператор не може так із нами вчинити, – сказала мати, ніби бажаючи загладити необережні слова. – Це неможливо.

Усі знову замовкли. Матові лампи горіли під стелею, кліматичний бар’єр прикривав кімнату від холодного західного вітру, і жовто-зелені стебла декоративних в’юнків чіплялися за спинки стільців. Так або приблизно так сиділи зараз мільйони сімей у типових кімнатах із декоративними в’юнками, над типовими упаковками з синтезованою їжею, з типовим подивом на обличчях: що ж буде, якщо «Метрополія» не прийде…

Мати права, думав Артем. Ключі та коди від виробничих ліній повинні належати тим, хто на них працює. Зірки вибухають, астероїди падають; а якщо «Метрополія» не прийде до Нового року, лінії зупиняться…

Здається, вони з матір’ю подумали про одне й те ж саме – у всякому разі, одночасно підвели очі і подивилися з однаковим острахом. Артем тут же сказав перебільшено голосно:

– «Метрополія» прийде сьогодні або завтра! У нас в університеті всі так кажуть!

– Ми дуже спокійно жили… – зловісно пробурмотів батько.

Мати стиснула губи. Відтоді як півроку тому вона не пройшла атестацію і була звільнена з адміністративної посади в своєму департаменті, вона майже не бувала веселою, хоча батько і намагався покращити їй життя, як міг.

– Зараз вони не підпишуть такий наказ, – батько торкнувся панелі, і упаковка з недоїденою вечерею пішла в утилізатор, – будуть ховатися одне за одного, лаятися і перекладати відповідальність… Але коли лінії стануть, коли не буде води, тепла і світла, тоді вони все-таки накажуть розкрити декодери, ось тут-то і з’ясується, що наші кібернетики ні хріна, вибачте, не тямлять в імперських кодах! Адже для того, щоб оновлювати імперські коди, треба бути імперським програмістом, а не…

– Вибач! – різко сказала мати. – Це підлабузництво перед «Метрополією».

Батько подивився на неї, але нічого не сказав.

Кирило зітхнув і відсунув майже повну упаковку з вечерею.

– Ось ми зараз не доїдаємо, – сказав батько. – Залишаємо їжу на столі. Розбестилися… А уявіть, як нам доведеться вирощувати їжу в землі, як дикунам. Вбивати тварин і істи їх…

Кирило нарешті вийшов із задуми й аж поперхнувся.

– Як – убивати тварин?

– Заради їжі!

Мати зблідла і вийшла з-за столу, не сказавши ні слова. Слідом за нею, скориставшись нагодою, підвівся й Кирило. Артем наздогнав його на порозі спальні.

– Хто тебе вдарив? Покажеш мені його!

– Це моя справа, – з гідністю сказав Кирило. І додав з несподіваними сльозами в голосі: – А якщо тварин убивати – то й і взагалі…

У цей момент екран в їдальні помутнів і сам собою ввімкнувся, як бувало тільки в разі екстрених, найважливіших всепланетних повідомлень. На екрані з’явився п’ятирічний Кирило – так був запрограмований канал, щоб маленький Кир повідомляв сім’ї найважливіші новини.