Ричард Морган - Зламані янголи

— Так.

У її тоні відчувалася енергія, що зростала просто на очах, і тут я зрозумів, що в неї все буде гаразд. Був такий момент, коли я думав, що вона залишається не для цього, що, осівши тут і перечекавши війну, вона хоче оригінально й без поспіху покарати себе. Але яскравої нотки ентузіазму в її голосі виявилося достатньо.

У неї все буде гаразд.

Це скидалося на кінець тривалої мандрівки. Спільної мандрівки, що почалася з близького контакту за допомогою прийомів психічного відновлення посланців у краденому шатлі на іншому боці світу.

З мене неначе злізав струп.

— І ще одне, — сказав я, коли ми дісталися звивистої вулиці, що вела до маленького занедбаного аеродрому Розкопки-27. Під нами клубочилося камуфляжне маскувальне поле кольору пилу, що належало лінкору Клину. Ми зупинилися ще раз, аби на нього поглянути.

— Що таке?

— Що мені, на твою думку, зробити з твоєю часткою грошей?

Вона пирхнула, засміявшись — цього разу щиро.

— Перекажи їх мені голкокидком. Одинадцять років, так? Дай мені якийсь привід для очікування.

— Гаразд.

Внизу, на аеродромі, з маскувального поля раптом вийшла Амелі Вонґсават, зупинилася й подивилася вгору, на нас, прикривши однією рукою очі. Я підняв руку й помахав їй, а тоді почав спускатися до лінкора та тривалої поїздки.

«Доблесть Енджин Чандри» виривається з площини екліптики у глибокий космос. Вона вже рухається

так швидко, що цього годі уявити, але навіть це доволі повільно за міжзоряними мірками. За повного прискорення її швидкість усе одно залишиться в багато разів меншою за навколосвітлові швидкості, які розвивали баржі-колонії, коли летіли у протилежний бік століття тому. Вона не пристосована до глибокого космосу, не розрахована на нього. Але на ній встановлено навігаційні системи Нухановича, і вона долетить туди, куди прямує, у свій час.

Тут, у віртуальності, зовнішній контекст часто-густо забувається. Найняті Роспіноеджі майстри попрацювали для нас на славу. Тут є берегова лінія з посіченого вітром і хвилями вапняку, який спускається до води ступінчасто, нагадуючи розтоплений віск біля основи свічки. Вицвілі на сонці тераси такі білі, що на них боляче дивитися без лінз, а строкате море аж блищить. Із цього вапняку можна вийти просто у кришталево чисту воду завглибшки п’ять метрів і прохолоду, що знімає зі шкіри піт, наче старий одяг. Там, серед коралових формацій, які зростають із блідого піщаного дна, подібні до вигадливих укріплень, снують барвисті риби.

Будинок просторий і дуже старий, захований серед пагорбів і збудований, як замок зі зрізаною верхівкою. На його пласкому даху, з трьох боків оточеному перилами, облаштовано кілька мозаїчних патіо. Ззаду з нього можна вийти просто у пагорби. Всередині досить місця, щоб усі ми за бажання могли побути на самоті, й інтер’єр, який спонукає збиратися на кухні та в обідній зоні. Системи будинку дуже часто грають музику, ненав’язливі звуки іспанської гітари з Адорасьйон і попсу з Латімер-Сіті. На більшості стін є полиці з книжками.

Удень температура піднімається так, що після сніданку хочеться на пару годин залізти в воду. Вечорами стає досить прохолодно, щоб сидіти на даху та дивитися на зорі (а цим займаємося ми всі) доводилось у тоненькому светрі чи куртці. Нічне небо, що його зараз видно з пілотської палуби «Доблесті Енджин Чандри», непросте: один з технарів казав мені, що його формат списано з якогось заархівованого оригіналу з Землі. Насправді ж це нікого не обходить.

Це непоганий варіант посмертя. Може, він би й не виправдав очікувань такої людини, як Генд (наприклад, доступ до нього аж надто вільний), але ж його було створено простими смертними. І він крутіший за той, в якому застрягла мертва команда «Тані Вардані». Якщо через безлюдні палуби та коридори «Чандра» скидається на корабель-привид (а Амелі Вонґсават каже, що так воно і є), то це набагато приємніший варіант надприродної присутності, ніж та, що лишилася від марсіян по інший бік брами. Якщо я — привид, який зберігається та швидко, як електрон, повзе крихітними схемами у стінах лінкора, то мені нема на що нарікати.

Проте досі бувають моменти, коли я вечорами оглядаю великий дерев’яний стіл, минаючи поглядом спорожнілі пляшки та люльки, і шкодую, що інші не вижили. Особливо я сумую за Крукшенк. Депре, Сунь і Вонґсават — добре товариство, але ніхто з них не відзначається тією різкою бадьорістю, якою уродженка Лаймонського нагір’я розмахувала в розмовах, наче кийком. І звісно, нікому з них не хочеться займатися сексом зі мною так, як хотілося б їй.