Ричард Морган - Зламані янголи

— Дуже жвава діяльність за його мірками, — вона знову затягнулася димом і потроху випустила його з-поміж зубів.

— Ну, так. А ще, звісно, були твої друзі на рекреаційному рівні «Мандрейк». Оце я справді мав помітити ще на старті. Ну, це ж найдавніший прийом повій. Провести жертву за прутня темним провулком і передати її своєму сутенерові.

Вона здригнулася. Я нещиро всміхнувся.

— Вибач, це я фігурально. Просто якось дурнувато почуваюся. Скажи мені: та вистава з погрозами була обманкою чи вони це серйозно?

— Не знаю, — вона хитнула головою. — Вони були з революційної гвардії. Ланцюгові пси Кемпа. Вони порішили Дена, коли він почав за ними нишпорити. Убили його по-справжньому, пам’ять спалили, а тіло розпродали на запчастини. Це вони мені розповіли, поки ми на тебе чекали. Може, хотіли мене налякати — я не знаю. Вони б, мабуть, радше застрелили мене, ніж відпустили знову.

— Так, вони й мене капець як переконали. Але викликала їх усе одно ти, чи не так?

— Так, — сказала вона самій собі, наче вперше дізнавшись правду. — Я.

— Не розкажеш, чому?

Вона ледь помітно ворухнулася — може, хитнула головою, а може, просто здригнулася.

— Гаразд. Не хочеш розповісти мені, як?

Вона знову опанувала себе й подивилася на мене.

— Закодований сигнал. Я про все подбала, поки ви з Яном прицінювалися до «Мандрейк». Сказала їм чекати на мій сигнал, а тоді зв’язалася з ними у своїй кімнаті у хмарочосі, коли впевнилася, що ми однозначно поїдемо до Данґреку, — на її обличчі з’явилась усмішка, але голос у неї був як в автомата. — Я замовила з каталогу спідню білизну і зашифрувала в номерах локаційний код — елементарщина.

Я кивнув.

— Ти завжди була кемпісткою?

Вона нетерпляче засовалася.

— Я нетутешня, Ковачу. У мене тут немає жодної політичної... я не маю тут жодного права на політичну позицію, — вона гнівно зиркнула на мене. — Але ж ради Бога, Ковачу. Це ж, бляха, їхня планета, хіба ні?

— Мені здається, що це, в принципі, і є політична позиція.

— Так, певно, не мати жодних переконань дуже непогано, — вона покурила ще трохи, і я помітив, що в неї злегка тремтить рука. — Я заздрю твоїй граній самовдоволеній святенницькій відстороненості.

— Ну, Таню, це не рідкість, — я спробував говорити без винуватих ноток у голосі. — Спробуй попрацювати місцевим військовим радником Джошуа Кемпа в Індиго-Сіті, коли він розвалюватиметься від бунтів. Пам’ятаєш ті милі маленькі інгібіторні системи, які нацькував на нас Каррера? Як я вперше побачив їх у дії на Санкції-IV? Кемпові гвардійці нацьковували їх на торгівців артефактами, що протестували в Індиго-Сіті, за рік до початку війни. На максимумі, з безперервним розрядом. Ніякого милосердя експлуататорським класам. Кілька вуличних чисток — і ти вже відсторонений.

— Отже, ти перейшов на інший бік, — таку ж насмішку я чув у її голосі того вечора в барі, того вечора, коли вона відігнала Шнайдера.

— Ну, не одразу. Якийсь час я думав, чи не вбити мені Кемпа, але виглядало на те, що воно того не варте. Може, на його місце стане хтось із членів родини, хтось, блін, із поплічників. І війна на той час усе одно здавалася практично неминучою. А як каже Квелла, такі речі мають іти своїм гормональним звичаєм.

— Оце так ти в цьому виживаєш? — прошепотіла вона.

— Таню. Я відтоді намагався поїхати.

— Я… — вона здригнулася. — Я стежила за тобою, Ковачу. Я стежила за тобою в Лендфоллі, під час тієї перестрілки в конторі промоутера, у «Мандрейк-Тавер», на пляжі в Данґреку, коли ти був зі своїми. Я… Я заздрила тому, що в тебе є. Тому, як ти себе поважаєш.

Я ненадовго зосередився на своїй каві з віскі. Вона, здається, й не помітила.

— Я не можу, — безпорадний захисний жест. — Я не можу викинути їх із голови. Дгасанапонґсакула, Арібово, всіх інших. Я взагалі не бачила, як померла більшість із них, але вони… І далі, — вона незграбно проковтнула грудку в горлі. — Як ти здогадався?

— Не пригостиш цигаркою?

Вона мовчки передала мені пачку. Я заходився запалювати цигарку та вдихати дим — щоправда, без жодної помітної користі. Мій організм зазнав таких ушкоджень і так був накачаний препаратами Роспіноеджі, що я здивувався б, якби вона таки була. Просто звичка принесла мені невелику втіху, та й усе.

— Інтуїція посланців працює не так, — повільно заговорив я. — Як я вже казав, я знав, що щось не так. Просто не хотів звертати на це увагу. Ти, гм, ти справляєш добре враження, Таню Вардані. До певної міри мені не хотілося вірити, що це робила ти. Навіть коли ти влаштувала саботаж у вантажному відсіку…