Ричард Морган - Зламані янголи

— Ні, — прошепотіла вона.

— Ти вже думала, що тобі, можливо, доведеться так само вчинити зі мною? Тоді, біля водоспаду?

— Я, — вона хитнула головою, — не знаю.

— Як ти вбила двох людей на траулері?

— Станер. А потім — сіті. Вони потонули, не прокинувшись. Я… — вона прокашлялася. — Згодом я витягнула їх знову, збиралася… не знаю… десь їх поховати. Можливо, навіть зачекати кілька днів і перетягнути їх до брами, спробувати її відчинити, щоб викинути і їх теж. Я запанікувала. Мені було нестерпно перебувати там. Я думала, чи не можуть Арібово та Вен знайти якийсь спосіб відчинити браму знову, поки в них не скінчилося повітря.

Вона зухвало на мене глянула.

— Насправді я в це не вірила. Я археологістка, я знаю, як… — вона замовкла на кілька секунд. — Я б і сама не могла відчинити її знову так, щоби встигнути їх врятувати. Річ була просто… У брамі. В її значенні. Я сиділа там, на траулері, знаючи, що вони просто по інший бік тієї… Штуки, задихаються. За мільйони кілометрів звідти, в небі у мене над головою, і все одно зовсім поряд, у печері. Так близько. На мене ніби чекало щось величезне.

Я кивнув. На пляжі в Данґреку я розповів Вардані та Вонґсават про трупи, які знайшов запечатаними в товщі марсіянського судна, коли ми з Каррерою полювали один на одного всередині корпусу. Але я так і не розповів жодній з них про свої останні півгодини всередині корабля, про те, що побачив і почув, чимчикуючи назад, до лункої пустки стикувального модуля з Каррериною імпелерною рамою на плечах, про те, що, як я відчував, пливло біля мене аж до самої брами. За якийсь час моє поле зору звузилося до тьмяного розмитого вогника, що обертався далеко в чорноті, і мені не хотілося роззиратися довкола через страх перед тим, що я можу побачити, тим, що могло там зачаїтися і простягнути мені пазуристу руку. Я просто пірнув до світла, практично не вірячи в те, що воно ще там, страшенно боячись, що брама будь-якої миті може зачинитися і лишити мене самого в пітьмі.

«Тетраметова галюцинація», — сказав я собі згодом, і цього пояснення просто мало вистачити.

— То чому ти не викрала траулер?

Вона знову хитнула головою й загасила свою цигарку.

— Запанікувала. Вирізала пам’яті у двох тіл у сітях і просто… — вона здригнулася. — На мене наче щось витріщилося. Я викинула їх назад у воду, закинула пам’яті якнайдалі в море. А тоді просто втекла. Навіть не спробувала підірвати печеру чи замести сліди. Пройшла пішки аж до Заубервілля, — її голос змінився, але я не міг напевне сказати, як саме. — Останні кілька кілометрів проїхала наземною машиною з одним хлопцем. Молодиком, який віз дітей додому після польотів на грав-планерах. Гадаю, тепер усі вони мертві.

— Так.

— Я… Заубервілль був недостатньо далеко. Я втекла на південь. Коли Протекторат підписав угоди, я була у глушині під Буткінарі. Сили Картелю знайшли мене в колоні біженців. Закинули в табір разом з ними всіма. На той час це здавалося мені майже справедливим.

Вона незграбно витягнула нову цигарку й засунула її до рота. Скосила погляд у мій бік.

— Тобі смішно?

— Ні, — я допив каву. — Втім, мені цікаво ось що. Що ти робила біля Буткінарі? Чому не повернулася назад, до Індиго-Сіті? Ти ж прихильниця кемпістів і взагалі.

Вона скривилася.

— Я не думаю, що кемпісти були б раді мене бачити, Та-кеші. Я саме перебила всю їхню експедицію. Це було б важкувато пояснити.

— Кемпістів?

— Так, — тепер в її голосі відчувалася стримана веселість. — А хто, по-твоєму, профінансував ту поїздку? Обладнання для роботи у вакуумі, бурильне та будівельне обладнання, аналогові установки та систему обробки даних для брами. Я тебе благаю, Такеші. Ми ж були на межі війни. Звідки, по-твоєму, взялися всі ці речі? Хто, по-твоєму, стер браму з лендфолльського архіву?

— Як я вже казав, — пробурчав я, — мені не хотілося про це думати. Отже, це була затія кемпістів. То чому ти їх порішила?

— Не знаю, — вона змахнула рукою. — Це здавалося… Не знаю, Ковачу.

— Резонно, — я загасив цигарку, встояв перед спокусою взяти ще одну, а тоді таки взяв її. Зачекав, дивлячись на Вардані.

— Це… — вона зупинилася і похитала головою. Почала знову, старанно вимовляючи слова. — Я думала, що я на їхньому боці. Це було логічно. Ми всі були згодні між собою. В руках Кемпа корабель стане козирем у перемовинах, якого Картель не зможе ігнорувати. Він міг би допомогти нам виграти війну. Безкровно.

— Ага.

— А тоді ми з’ясували, що це — військовий корабель. Арібово знайшла біля його носа вогневу батарею. Помилитися там було практично неможливо. А тоді — ще одну. Я, гм… — вона зупинилася й випила трохи води. Знову прокашлялася. — Вони змінилися. Вони всі практично миттєво змінилися, навіть Арібово. Колись вона була така… Це було схоже на одержимість. Наче їх одне за одним захопила така розумна істота, як ті, яких показують в експерія-жахливчиках. Наче щось пройшло крізь браму і…