Ричард Морган - Зламані янголи

Вона здригнулася.

— Вонґсават сказала…

— Так, знаю. Вона досі вважає, що то був Шнайдер. Я й не казав їй нічого іншого. Я сам був цілком певен, що то був Шнайдер, після того, як він нас кинув. Як я вже казав, я не хотів думати, що це можеш бути ти. Коли з’явилися непрямі докази проти Шнайдера, я став полювати на них далі, як теплова голівка самонаведення. У стикувальному модулі був такий момент, коли я його розкусив. Знаєш, що я відчув? Мені стало легше на душі. У мене з’явилося рішення, і мені вже непотрібно було думати, хто ще може бути в цьому задіяний. Ось і вся моя відстороненість, хе.

Вона нічого не сказала.

— Проте була ціла купа причин, з яких Шнайдер не міг бути винен у всьому. А обробка посланця просто знаходила дедалі нові причини, яких зрештою назбиралося стільки, що далі ігнорувати їх вже не можна було.

— Наприклад?

— Наприклад, оце, — я сягнув рукою в кишеню й витрусив з неї портативний стек даних. Мембрана опустилася на стіл, і у проекції котушки даних з’явилися часточки світла. — Очисти цей простір за мене.

Вона якось дивно на мене глянула, а тоді нахилилася вперед і змахнула порошинки візуалізації вгору, у верхній лівий куток котушки. Мені згадався цей жест із тих часів, коли я годинами дивився, як вона працює з зображеннями на власних моніторах. Я кивнув і всміхнувся.

— Цікава звичка. Більшість із нас змітають їх униз, на поверхню, але в тебе все інакше — ти прибираєш усе вгору.

— Вицинський. Це його звичка.

— Це ти від нього навчилася?

— Не знаю, — вона знизала плечима. — Мабуть.

— Ти, бува, не Вицинський?

У неї вирвався короткий смішок.

— Ні. Я працювала з ним у Бредбері та на Землі Нкруми, але я вдвічі за нього молодша. Як це ти до такого додумався?

— Ніяк. Просто спало на думку. Ну, знаєш, та віртуальність із кіберсексом. У тому, що ти робила з собою, було дуже багато чоловічого. Розумієш, мені просто стало цікаво. Хто зумів би втілити чоловічу фантазію краще за чоловіка?

Вона всміхнулася.

— Ні, Такеші. Все навпаки. Хто зумів би втілити чоловічу фантазію краще за жінку?

Усього на мить між нами спалахнуло щось тепле, що тут-таки почало гаснути. Її усмішка зникла.

— То що ти там казав?

Я показав на котушку даних.

— Ось такий візерунок ти лишаєш після вимкнення. Ось такий візерунок ти залишила в котушці даних у каюті траулера. Вочевидь, після того, як зачинила браму перед носом у Дгасанапонґсакула та його колег, після того, як убила двох пасажирів траулера й викинула їх у сітях. Я бачив це вранці після вечірки. Одразу я цього не помітив, але, як я вже казав, така робота посланців. Треба просто й далі збирати крихти даних, поки не вийде щось осмислене.

Вона зосереджено дивилася на котушку даних, але я все-таки помітив, як вона здригнулася всім тілом, варто мені було вимовити прізвище «Дгасанапонґсакул».

— Коли я почав шукати, знайшлися й інші крихти. Корозійні гранати у вантажному відсіку. Звісно, бортові монітори на «Наґіні» вимкнув Шнайдер, але ж ти з ним трахалася. Ба більше, це була стара пристрасть. Не думаю, що тобі було важче вмовити його на це, ніж затягнути мене на рекреаційний рівень у «Мандрейк». Спершу деталі не сходилися, бо ти дуже наполягала на тому, щоб доправити заявний буй на борт. Нащо взагалі завдавати собі клопоту, намагаючись вивести з ладу буї, а потім так боротися за розміщення того, який залишився?

Вона різко кивнула. Вона ще думала про Дгасанапонґсакула, тож я говорив у порожнечу.

— Тобто це було нелогічно, поки я не замислився про те, що ще було виведено з ладу. Не буї. Установки ІтаО. Ти зіпсувала їх усі. Бо так ніхто не зміг би ввести Дгасанапонґсакула та інших у віртуал і довідатися, що з ними сталося. Звісно, рано чи пізно ми мали доправити їх до Лендфолла й довідатися про це. Але ж ти не збиралася допустити, щоб ми повернулися, чи не так?

Тут вона повернулася до мене, змучено подивившись з-за плетива диму.

— Знаєш, коли я збагнув більшу частину цього? — я зробив глибоку затяжку. — Під час плавання назад до брами. Розумієш, я був практично впевнений, що поки її дістануся, вона встигне зачинитися. Попервах я не знав напевне, чому так думав, але це здавалося якимось логічним. Вони пройшли крізь браму, і брама за ними зачинилася. Чому так могло статися і як сердешний Дгасанапонґсакул опинився не на тому боці у футболці? А тоді я згадав водоспад.

Вона кліпнула.

— Водоспад?

— Так, будь-яка нормальна людина після злягання пхнула б мене в той басейн, а тоді засміялася б. Так зробили б ми обоє. Натомість ти заплакала, — я оглянув кінчик своєї цигарки так, ніби він мене цікавив. — Ти стояла біля брами з Дгасанапонґсакулом і проштовхнула його на той бік. А тоді різко її зачинила. Щоб зачинити ту браму, двох годин не потрібно, еге ж, Таню?