Ричард Морган - Зламані янголи

— Вибач.

— За що ти переді мною вибачаєшся?

— Ти, гм… Ти дуже багато зробив для мене за останні пару місяців. Витягнув мене з табору…

— Ми витягнули тебе з табору, бо потребували тебе. Не забувай.

— Коли я так сказала, я сердилася. Не на тебе, а…

— Та ні, на мене. На мене, на Шнайдера, та блін, на всіх на світі людей у формі, — я знизав плечима. — Я не тримаю на тебе зла. І ти мала рацію: ми тебе витягнули, бо потребували тебе. Ти нічого мені не винна.

Вона оглянула свої руки, які поклала на коліна.

— Такеші, ти допоміг мені відновитися. Тоді я не хотіла визнавати це перед собою, але та посланська приблуда з відновленням працює. Мені стає краще. Потроху, але той етап уже пройдено.

— Добре, — я завагався, а тоді примусив себе сказати: — Та все одно я зробив це, бо потребував тебе. Це було невід’ємною частиною порятунку: безглуздо було витягати тебе з табору, залишивши там половину твоєї душі.

Її вуста смикнулися.

— Душі?

— Вибач, це я фігурально. Забагато тусувався з Гендом. Розумієш, мене не обурює, що ти звалюєш. Мені би просто хотілося знати, чому.

Тут знову припхався офіціант, і ми затихли. Він розставив напої та поклав цигарки. Таня Вардані розірвала пачку і простягнула мені через стіл одну цигарку. Я похитав головою.

— Я кидаю курити — це ж убиває.

Вона майже беззвучно засміялася і взяла цигарку з пачки. Коли вона торкнулася наліпки запалювання, закурився дим. Офіціант пішов. Я трохи надпив свою каву з віскі та приємно здивувався. Вардані випустила дим угору, в каркас копача.

— Чому я залишаюся?

— Чому ти залишаєшся?

Вона подивилася на стільницю.

— Я не можу поїхати зараз, Такеші. Рано чи пізно те, що ми там знайшли, стане загальновідомим. Браму знову відчинять. Або ж туди полетять на МП-крейсері. Або і те, і те.

— Так, рано чи пізно. Але зараз цьому заважає війна.

— Я можу зачекати.

— Чому б не зачекати на Латімері? Там набагато безпечніше.

— Я не можу. Ти сам сказав: переліт на «Чандрі» має тривати щонайменше одинадцять років. Це за максимального прискорення і без коригування курсу, яке може знадобитися Амелі. Хто його знає, що тут станеться за наступні одинадцять років?

— Наприклад, може закінчитися війна.

— Такеші, війна може закінчитися хоч наступного року. Тоді Роспіноеджі скористається об’єктом своїх інвестицій, а я хочу бути присутня при цьому.

— Десять хвилин тому ти могла довіряти йому не більше, ніж Гендові. А тепер хочеш на нього працювати?

— Ми, гм… — вона знову поглянула на свої руки. — Ми обговорили це сьогодні вранці. Він готовий сховати мене, поки все не вляжеться. Роздобути мені новий чохол, — вона дещо боязко всміхнулася. — 3 початком війни магістри Гільдії стали рідкістю. Гадаю, він тоді інвестував і в мене.

— Мабуть, так, — із моїх вуст виходили слова, а я ніяк не міг збагнути, чому так стараюся відмовити її від цього. — Ти ж знаєш, що з цього не буде великої користі, якщо Клин піде по твою душу?

— А це ймовірно?

— Це можли… — я зітхнув. — Та ні, аж ніяк. На якійсь таємній станції, мабуть, зберігається резервна копія Каррери, але те, що він мертвий, зрозуміють не одразу. А дозвіл на зачохлення резервної копії вибиватимуть ще довше.

І навіть якщо він таки дістанеться Данґреку, там уже не буде нікого, хто розповів би йому, що там сталося.

Вона здригнулася й відвела погляд.

— Так було треба, Таню. Ми мусили замести сліди. Вже хто-хто, а ти маєш це знати.

— Що? — вона знову позирнула в мій бік.

— Я сказав: вже хто-хто, а ти маєш це знати, — я подивився їй у вічі. — Саме це ти зробила минулого разу. Хіба ні?

Вона знову різко відвела погляд. Дим, що курився від її цигарки, підхопив вітерець. Я порушив нашу мовчанку.

— Тепер це вже не має особливого значення. У тебе немає потрібних навичок, щоби потопити нас дорогою звідси на Латімер, а коли ми опинимося там, ти мене більше не побачиш. Не побачила б мене більше. А тепер ти з нами не їдеш, але я вже сказав, що мені цікаво знати.

Вона ворухнула рукою так, ніби та існувала окремо від неї, затягнулася цигаркою й механічно видихнула. Її очі вдивлялися у щось, чого з мого місця не було видно.

— Як давно ти це знаєш?

— Знаю? — я замислився. — Чесно кажучи, я думаю, що знав це з того дня, коли ми витягнули тебе з табору. Я не міг сказати, в чому річ, але знав, що проблема є. До нашого приїзду хтось спробував тебе викрасти. Комендант табору обмовився про це між нападами слиновиділення.