Ричард Морган - Зламані янголи

Роспіноеджі сховав пульт і підняв руки.

— Гаразд. Досить. Ми домовилися. Не бий мене цим по голові. Добрий продавець знає, коли треба зупинити продаж.

— Ти просто не біси мене, — привітно сказав я.

— Я — людина слова, Такеші. Щонайпізніше післязавтра. Найкраще, що можна купити за гроші, — він шмигнув носом. — Принаймні в Лендфоллі.

— І техніка, який встановить його як слід. Справжнього техніка, а не якогось копійчаного ґіка з віртуальною освітою.

— Дивна позиція як на людину, що планує провести наступне десятиліття у віртуальності. Знаєш, у мене самого є віртуальний диплом. З управління бізнесом. Три дюжини віртуально пережитих наочних прикладів. Значно краще, ніж намагатися здобути його в реальному світі.

— Я фігурально. Доброго техніка. Не хитруй зі мною.

— Ну, якщо ти мені не довіряєш, — роздратувався він, — то, може, попросиш зробити це за тебе свою молоду пілотесу?

— Вона за цим стежитиме. І вона знає достатньо, щоби помітити прокол.

— Не сумніваюся. Вона здається дуже компетентною.

Я відчув, як скривилися мої вуста: він применшив дійсність. Незнайомі засоби керування, закодоване Клином блокування зв’язку, що норовило ввімкнутися знову з кожним маневром, і невиліковне радіаційне отруєння. Амелі Вонґсават витримала все це, лише раз-у-раз лаючись крізь зуби, і пролетіла лінкором з Данґреку до Розкопки-27 за п’ятнадцять хвилин з хвостиком.

— Так, вона компетентна.

— Знаєш, — Роспіноеджі гигикнув, — учора ввечері я думав, що мій час нарешті вичерпався, аж тут побачив на тому одороблі розпізнавальні знаки Клину. Мені ніколи не спадало на думку, що транспортний засіб Клину можна захопити.

Я знову здригнувся.

— Так, це було нелегко.

Ми посиділи за маленьким столиком, дивлячись, як із опор копача зісковзує сонячне світло. На вулиці, що простягалася вздовж складу Роспіноеджі, діти бавилися в якусь гамірну і жваву гру. Їхній сміх долинав до патіо на даху, наче дим від чужого пляжного барбекю.

— Ти його якось назвав? — нарешті поцікавився Роспіноеджі. — Цей зореліт.

— Ні, тоді це справді було не на часі.

— Мабуть, що так. Ну, а тепер це на часі. Є якісь ідеї?

Я знизав плечима.

— «Вардані»?

— А… — він проникливо глянув на мене. — А їй би це сподобалося?

Я взяв свою склянку й випив її до дна.

— А мені, курва, звідки знати?

Вона практично не говорила зі мною, відколи я знову виповз із брами. Схоже, зі вбивством Ламонта я переступив у її очах якусь останню межу. А може, це сталося тоді, коли я на її очах механічно бродив туди-сюди в мобікостюмі, по-справжньому вбиваючи сотню з лишком загиблих бійців Клину, що досі валялися на пляжі. Вона зачинила браму з таким обличчям, що навіть у підробного чохла «Синтета» воно було б виразнішим, пішла за Вонґсават і мною в черево «Доблесті Енджин Чандри», наче людроїд, а коли ми прилетіли до Роспіноеджі, замкнулась у своїй кімнаті й не стала виходити.

Мені не хотілося наполягати. Я був надто втомлений для потрібної нам розмови, не зовсім упевнений, що вона взагалі досі нам потрібна, та й усе одно, казав я собі, поки Роспіноеджі не погодився, в мене є інші клопоти.

Роспіноеджі погодився.

Наступного ранку я прокинувся пізно; розбудив мене звук невдалої посадки аерокатера, на якому прибула з Лендфолла бригада найманих техніків. Я, відчуваючи легке похмілля від віскі та потужних антирадіаційних і знеболювальних коктейлів, які Роспіноеджі роздобув на чорному ринку, підвівся й пішов на зустріч із ними. Юні, прилизані та, напевно, дуже вправні у своєму ремеслі, вони обидва почали мене бісити з першого погляду. Ми трохи посперечалися на честь знайомства під нестрогим наглядом Роспіноеджі, але я явно втрачав здатність вселяти страх. Їхня поведінка так і не вийшла з режиму «що це за каліч у костюмі». Врешті-решт я здався й повів їх до лінкора, де з похмуро-ревнивим виглядом біля вхідного люка вже чекала, склавши руки, Вонґсават. Коли технарі її побачили, з них миттю злетів гонор.

— Все норм, — сказала вона мені, коли я спробував пройти за ними всередину. — Може, підеш поговориш із Танею? Гадаю, їй треба дещо сказати.

— Це я маю зробити?

Пілотеса нетерпляче знизала плечима.

— Комусь, і на роль цього когось, схоже, обрано тебе. Зі мною вона не розмовляє.

— Вона ще у своїй кімнаті?

— Вона вийшла, — Вонґсават змахнула рукою кудись у бік скупчення будівель, що являло собою центр Розкопки-27. — Давай. Я нагляну за цими хлопцями.