Ричард Морган - Зламані янголи

— Гара… вачу, — Каррерин голос заглушували завади внутрішньої конструкції. — Якщо… ц… ати… отів.

Він ішов за мною.

«Сонцеструм» застряг.

Покинь його!

І стріляти в нього з пістолета? У полісплаві?

Зброя — це продовження тіла, — заволала розлючена Вірджинія Відаура у мене в голові, — вбиваєте та руйнуєте ви. Ви — єдине ціле, що зі зброєю, що без. Кидайте її!

Гаразд, Вірджиніє, — я трохи хихотнув. — Як скажеш.

Я почимчикував, хитаючись, до оточеного одвірком виходу з модуля і витягнув із кобури інтерфейсний пістолет. По всьому модулю лежало в ящиках і стосах обладнання Клину. Локаторний маячок, безцеремонно викинутий і досі ввімкнений у режимі готовності — мабуть, так його залишив Каррера. Неподалік — трохи відкритий ящик, з якого визирали частини розібраного гранатомета «Філіпс». У деталях цієї сцени відчувався поспіх, але це був армійський поспіх. Керована швидкість. Компетентність у бою, людина за своєю роботою. Каррера був у своїй стихії.

Таку, ану вилазь, щоб тебе.

До наступної камери. Марсіянські машини заворушилися, наїжачилися, а тоді з бурмотанням похмуро відсунулися від мене. Я прошкутильгав повз них, ідучи за намальованими стрілками («ні, блін, не йди за стрілками»). За першої ж можливості я чкурнув наліво й кинувся в коридор, яким наша експедиція ще не ходила. За мною прочовгала кілька кроків якась машина, а тоді пішла назад.

Мені здалося, що я почув якийсь рух за собою і над собою. Стрімкий погляд у затінений простір угорі. Абсурд.

Опануй себе, Таку. Це мет. Ти прийняв забагато мету, і тепер у тебе галюцинації.

Ще камери, обриси яких перетинались, і завжди простір угорі. Я суворо заборонив собі підіймати погляд. Біль від гранатних осколків у нозі та плечі почав проникати крізь хімічну броню тетрамету, пробуджуючи відгомін у понівеченій лівиці та розтрощеному суглобі правого ліктя. Від моєї колишньої несамовитої енергії залишилося тільки бентежне відчуття швидкості та хвилі непоясненної веселості, що мало не виривалися з мене хихотінням.

У цьому стані я пробрався у вузьку зачинену камеру, розвернувся й опинився лицем до лиця зі своїм останнім марсіянином.

Муміфіковані мембрани крил огортали його кістляве тіло, а сама істота сиділа навпочіпки на низькому насісті. Його довгий череп нависав над грудьми, приховуючи світлову залозу. Його очі були заплющені.

Він підняв дзьоб і подивився на мене.

Ні. Не було, блін, такого.

Я хитнув головою, підібрався до трупа й витріщився на нього. Невідь звідки виникло бажання погладити довгий кістяний гребінь на його потилиці.

— Я тут просто трохи посиджу, — пообіцяв я, притлумивши черговий смішок. — Тихенько. Всього пару годин, більш нічого мені не треба.

Я опустився на підлогу, спершись на неушкоджену руку, і притулився до похилої стіни за нами, вчепившись в інтерфейсний пістолет, як у талісман. Моє тіло перетворилося на тепле переплетення обм’яклих канатів у клітці мобікостюма, зібрання м’яких тканин, що злегка тремтіло і втратило силу волі, здатну оживити його екзоскелет. Мій погляд ненароком перейшов на темний простір угорі камери, і мені ненадовго здалося, ніби я бачу там змахи блідих крил, що намагаються втекти з вигнутих стін. Втім, якоїсь миті я звернув увагу на те, що вони у мене в голові, бо я відчував, як вони, тоненькі, мов папір, м’яко торкаються мого черепа зсередини, легенько, але боляче шкрябаючи зсередини мої очі та потроху затуляючи мені поле зору; світло — темно, світло — темно, світло — темно, темно, темно…

А тоді — дедалі вище тоненьке скорботне вищання.

— Прокинься, Ковачу.

Голос був лагідний, а ще щось тицяло мене в руку. Очі в мене наче склеїлися. Я підняв одну руку, і моя долоня наштовхнулася на гладенький вигин лицьового щитка.

— Прокинься.

Вже не так лагідно. Зі зміною в тоні в моїх нервах з’явилося трохи адреналіну. Я енергійно закліпав і зосередився. Марсіянин досі був на місці (я не брешу, Таку), але його труп мені застувала постать у полісплавовому костюмі, що стояла на безпечній відстані від мене, за три-чотири метри, насторожено тримаючи «Сонцеструм».

Знову почалося тицяння в руку. Я підняв шолом і поглянув униз. Одна з марсіанських машин гладила мені рукавичку низкою тендітних на вигляд рецепторів. Я відпихнув її. Вона, защебетавши, відступила на пару кроків, а тоді спокійно повернулася, принюхуючись.

Каррера засміявся. У приймачі шолома цей сміх прозвучав аж надто голосно. Мені здалося, ніби невгамовні крила якимось робом спорожнили мою голову зсередини, через що весь мій череп став майже таким само крихким, як муміфіковані рештки, з якими я ділив камеру.