Ричард Морган - Зламані янголи

Я відскочив від іншої бульбашки. Знову ідіотське падіння. Знову майже влучний вогонь із «Сонцеструма». Я ще раз збалансував імпелери, спробувавши перелетіти в тінь скупчення, і вимкнув тягу. Спробував намацати обіруч якусь зачіпку і схопився за один з барельєфних завитків, які помітив раніше. Зупинився й розвернувся в пошуках Каррери.

Ним і не пахло. Я відійшов від лінії прямої видимості.

Я повернувся назад і з радістю проповз іще трохи довкола скупчення бульбашок. Трапився ще один барельєфний завиток, і я потягнувся донизу…

Ох, чорт.

Я тримався за крило марсіянина.

На мить я завмер від шоку. За цей час я подумав, що це — якась різьба на поверхні корпусу, і десь у глибині душі зрозумів, що помиляюся.

Марсіянин помер із криком. Його крила були відкинуті назад. Більша їхня частина втиснулася в поверхню корпусу — стирчали вони лише біля скручених кінцівок і під вигнутим хребтом істоти, де й виходило їхнє мускулисте плетиво. Його голову спотворила мука, дзьоб був роззявлений, люті очі скидалися на хвостаті, як комети, кулі з помитого гагату. Кігті однієї пазуристої кінцівки підняті над поверхнею корпусу. Загалом труп був укритий матеріалом корпусу, об який бився і в якому потонув.

Я перевів погляд на поверхню перед собою, на розрізнені карлючки рельєфних деталей, і нарешті зрозумів, на що дивлюся. Корпус довкола вм’ятини стикувального модуля — весь, увесь його пухирчастий простір — був братською могилою, павутинням для багатьох тисяч марсіян, які всі до одного загинули, вкриті тими речовинами, що текли, пінились і виривалися тут, коли…

Коли що ?

Я був геть нездатен уявити собі характер цієї катастрофи. Я не міг уявити собі здатну на таке зброю, обставини цього конфлікту двох цивілізацій, що випередили побудовану сміттярами міні-імперію людства настільки, наскільки ми випередили мартинів, чиїми трупами була захаращена вода довкола Заубервілля. Я не розумів, як це могло статися. Я лише бачив результати. Я лише бачив мертвих.

Нічого ніколи не змінюється. Та сама фігня відбувається навіть за сто п’ятдесят світлових років від домівки.

Це, вочевидячки, якась срана універсальна константа.

Граната відскочила від іншого загрузлого в корпус марсіянина за десять метрів од мене, гайнула вгору й вибухнула. Я відкотився від вибухової хвилі. Трохи ударів по моїй спині та один пекучий укол під плече. Падіння тиску, барабанні перетинки мені наче проштрикнуло ножем. Я закричав.

Ну його нахрін.

Я завів імпелери й вилетів із укриття під скупченням бульбашок, не знаючи, що я зроблю, а тоді зрозумів, що робити. Менш ніж за п’ятдесят метрів від мене прослизнула в повітрі Каррерина постать. Я побачив вогонь «Сонцеструма», перекинувся на спину й пірнув просто в бік виходу зі стикувального модуля. Мене наздогнав майже веселий голос Каррери.

— Куди це ти зібрався, Ковачу?

Біля моєї спини щось вибухнуло, і в імпелерів вимкнулася тяга. Спину обпалило жаром. Каррера та його грані навички вакуумного командос. Але з залишковою швидкістю та ще, мабуть, дрібкою талану з царства духів, випрошеного у мстивого духа Генда («він же все-таки тебе застрелив, Матте, ти ж прокляв цього гівнюка»), просто щоб задобрити долю…

Я навскіс пробився крізь атмосферні перегородки стикувального модуля, відчув, як мене тягне додолу сила тяжіння, і врізався у складену з товстих змій відгороджувальну стіну, відскочив від неї, раптово приголомшений важкістю гравітаційного поля, й гепнувся на палубу на крилах із диму та вогню, що тягнулися від розтрощеної імпелерної рами.

Одну довгу мить я нерухомо пролежав у пустотілій тиші модуля.

А тоді невідь-звідки почув у шоломі дивне булькотіння. Лише за кілька секунд до мене дійшло, що я сміюся.

Вставай, Такеші.

Ой, та ну тебе…

Він так само може вбити тебе тут, Таку. ВСТАВАЙ.

Я витягнув руку і спробував підвестися з опорою. Рука виявилася не та: в мобікостюмі мляво зігнувся зламаний ліктьовий суглоб. Змученими м’язами та сухожиллями пробіг біль. Я відкотився, важко дихаючи, і спробував другою рукою. Вже краще. Мобікостюм трохи захрипів (із ним явно щось було не так), але допоміг мені підвестися. Тепер скинути уламки зі своєї спини. Аварійний випуск ще сяк-так працював. Я остаточно піднявся, але «Сонце-струм» застряг у рамі, а витягнути його за трос виявилося неможливо. Я якусь отетерілу мить смикав його, а тоді махнув рукою, відчепив прив’язь і нагнувся, щоби звільнити зброю з іншого боку.