Ричард Морган - Зламані янголи

— Саме так. Ця хріновина привела мене до тебе, уявляєш? Дуже помічна тваринка.

Тут розсміявся і я сам. Зреагувати на це інакше здавалося недоречним. За мною засміявся і командир Клину. Піднявши інтерфейсний пістолет у лівій руці, він засміявся ще голосніше.

— Ти збирався вбити мене цим?

— Сумніваюся.

Ми обидва урвали сміх. Піднявся його лицьовий щиток, і на мене поглянули згори вниз його втомлені очі. Я подумав, що навіть нетривале стеження за мною серед марсіанської архітектури вийшло для нього не надто веселим.

Я один раз зігнув долоню, сподіваючись, що пістолет Ломанако може й не бути персонально закодованим і що його може притягувати до себе будь-яка ручна пластина Клину. Каррера помітив цей рух і хитнув головою. Кинув зброю мені на коліна.

— Все одно незаряджений. Тримайся за нього, якщо хочеш: декому краще помирати, міцно тримаючи вогнепальну зброю. Це наче якось допомагає насамкінець. Гадаю, вона щось замінює: материнську руку, власний прутень. Хочеш підвестися перед смертю?

— Ні, — тихо відповів я.

— Відкрити шолом?

— Навіщо?

— Просто даю тобі вибір.

— Айзеку… — я прокашлявся, намагаючись позбутися в горлі чогось схожого на сітку з іржавого дроту. В мене вирвалися слова. Раптом мені здалося, що сказати їх дуже важливо. — Айзеку, вибач.

Правильно, є за що…

Це пройняло мене, як сильне бажання плакати. Як те відчуття втрати, від якого хотілося ридати по-вовчи і яке стиснула мені горлянку з загибеллю Ломанако та Кхуок.

— Добре, — просто сказав він. — Але трохи запізно.

— Бачив, що стоїть позаду тебе, Айзеку?

— Так. Воно вражає, але дуже неживе. А привидів я не бачив, — він зачекав. — Тобі ще є що сказати?

Я хитнув головою. Він підняв «Сонцеструм».

— Це за моїх убитих людей, — сказав він.

— Поглянь на цю хрінь! — скрикнув я з надзвичайно переконливою інтонацією посланця, і він усього на частку секунди трохи повернув голову. Я підскочив на підлозі, зігнувся в мобікостюмі, жбурнув інтерфейсний пістолет під його піднятий лицьовий щиток і атакував його знизу.

Жалюгідні крихти удачі, відхід після тетрамету та моя бойова рівновага посланця, дедалі слабша. Це все, що в мене лишалося, і я скористався ним, вишкіривши зуби та подолавши простір між нами. Затріщав «Сонцеструм» і влучив у те місце, з якого я втік. Можливо, річ була у крику, що відвернув його увагу, можливо, в пістолеті, що полетів йому в лице, а можливо, лише в уже звичному загальному враженні, ніби все скінчилося.

Коли я вдарив його, він невпевнено позадкував, а я затиснув «Сонцеструм» між нашими тілами. Каррера плавно перейшов у бойовий блок із дзюдо, який збив би з ніг противника без броні. Я втримався завдяки краденій силі костюма Ломанако. Ще два хистких кроки назад — і ми разом врізалися в муміфікований труп марсіянина. Рама похилилася та обвалилася. Ми перекинулися на неї, як клоуни, послизнувшись і незграбно спробувавши підвестися. Труп розпався, вибухнувши довкола нас хмаринкою блідо-помаранчевого пороху.

Вибач.

Як шкіра облізе, сам перед собою вибачатимешся.

Каррера з піднятим лицьовим щитком і збитим диханням, певно, вдихнув повні легені цієї фігні. Також вона осіла в нього на очах і оголеній шкірі обличчя.

Каррера відчув, як вона в них в’їдається, і вперше зойкнув.

А далі — заволав.

Він незграбно відійшов від мене, і «Сонцеструм» упав на палубу: Каррера підняв руки й почав терти ними обличчя. Мабуть, так він тільки ще сильніше втирав порох у тканину, яку той розчиняв. Із нього вирвався гортанний крик, а між пальцями та на долонях у нього почала утворюватися блідо-червона піна. Далі порох, напевно, частково роз’їв йому голосові зв’язки, тому що крики вщухли, перейшовши у щось подібне на звук, який видає несправна каналізація.

З цим звуком він і впав на підлогу, хапаючись за обличчя так, наче міг якось утримати його на місці, а з його роз’їдених легень тим часом виривалися щільні згустки крові та тканини. Коли я дістався «Сонцеструма» й повернувся, вставши з ним над Каррерою, той уже тонув у власній крові. Його тіло під полісплавом задрижало, ввійшовши в шоковий стан.

Вибач.

Я приставив ствол зброї до рук, які приховували його напіврозтоплене обличчя, і натиснув на спусковий гачок.

Коли я закінчив розповідь, Роспіноеджі зціпив руки так, що оманливо скидався на дитину.

— Це чудово, — видихнув він. — Як в епосі.