Ричард Морґан
Видозмінений вуглець
Присвячую цю книжку моїм
батькові й матері:
ДЖОНОВІ
за залізну витримку та непохитну стійкість
у скрутний час
і
МАРҐАРЕТ
за палючий гнів, що постає
зі співчуття й небажання
лишатися осторонь
За дві години до світанку я сиджу в готельному номері на восьмому поверсі й дивлюся на вогні долини Сан-Фернандо, збираючись із думками й чекаючи. Лос-Анджелес уже давно заснув, однак я не можу спати. Надто багато всього відбулося за останній час, і до того ж я далеко від дому, а мій біологічний годинник налаштований на часові пояси з іншого боку земної кулі й поспішає від захвату. Сюди мене привів Такеші Ковач, який за останні двадцять років так само приводив мене до безлічі інших місць, і мені здається, що цей борг слід якось визнати.
Він з’явився в моїй голові десь на початку останнього десятка років минулого тисячоліття й був героєм світу, якого ще не існувало, — лаконічний і смертоносний, як і належить за усталеною традицією антигероїв, спадкоємцем якої він є. Щоправда, він трохи її доповнив: Такеші Ковач забув, що таке страх смерті.
У цьому плані він, звісно, недалеко відійшов від міфу, що його породив. Усі героїчні постаті ставляться до смерті з презирством: безцеремонно роздаровують її, насміхаються з неї на кожному кроці, врешті-решт, залицяються до неї, як до коханої. Часом вони навіть знаходять спосіб повернутися після неї чи принаймні обіцяють зробити це колись, як тільки у них виникне така потреба. Але Ковач переріс усе це. Він повертається завжди: це його робота. Для цієї людини й таких, як він, насильницька смерть — просто один із різновидів поранення: шкоду від неї поглинають і глибоко закопують, наче труп, якого треба позбутися. Звісно, шрами лишаються, та до них можна звикнути. І завжди є нова плоть, у яку можна вбратися.
У «Видозміненому вуглеці» я шукав якогось способу осмислити ідею оцифрованої людської свідомості та свою думку про те, що насправді така можливість не стала б апофеозом нашого виду, як, вочевидь, гадає дуже багато людей, а змінила б у людській поведінці навдивовижу мало. Завдяки видозміненовуглецевим технологіям, які є звичною частиною життя у світі Ковача, смерть, може, й не втратила б актуальності, але вже точно стала би предметом торгу. Але, як це буває в будь-якому суспільстві, одні люди завжди матимуть більше можливостей на торгах, аніж інші. А за відсутності універсальної соціальної справедливості — вона, сказати по правді, вочевидь, не надто добре вживається з нами, людьми як видом, — з цими торгами зі смертністю на Землі абсолютно реально настануть рай і пекло.
Мені подумалося, що перемагати за таких умов може лише надзвичайна людина. Для того, щоб зберегти її людську сутність, хоч якою вона є, і забезпечити її свободою мислення та силою для боротьби, знадобилася б надзвичайна броня. Їй знадобилася б майже немислима сила волі (і жовчне почуття гумору до пари). Це мала би бути майже демонічна особистість.
Настав слушний час, і ця людина з’явилася.
Отже, з цих тривог, наче якась темна усміхнена постать із потойбіччя, постав Такеші Ковач. Я викликав його і сумлінно оживляв упродовж дев’яностих років у тісній мадридській квартирі зовсім поряд із Пласа-де-Еспанья на позиченому другом старенькому Мас II. «Тук-тук-тук», — і так до ночі, щовечора й щовихідних, коли я міг більше нічого не робити. Коли ж роботу нарешті було закінчено, а виклик завершився, те, що я бачив у Ковачі, напевно, побачили й багато інших людей. «Видозмінений вуглець» продавався неймовірно добре як для першого роману нікому не відомого жанрового автора. Відгуки на нього були доброзичливими й великодушними. За кілька місяців після публікації було підписано договір про його екранізацію. І хоча фільм так і не було знято — думаю, голлівудська чутливість щодо блокбастерів не витримала зіткнення із притаманною цьому твору похмурістю, — ідея фільму, бажання читачів його дочекатися нікуди не поділася. Тим часом мене запрошували до різних країн по всьому світу поговорити про «Видозмінений вуглець» впливові люди, яким дуже сподобалася книжка, пропонували мені нову й захопливу роботу в інших медіа, й зовсім незнайомі люди ставили мені тисячі навідних запитань і про Ковача, і про його всесвіт, запитань, над якими в багатьох випадках я б сам і не замислився. Хай на яких почуттях я зіграв цією книжкою та її головним героєм, відлуння від цього так і не стихло.
Читать дальше