Ричард Морган - Зламані янголи

— Припини, — попросив я його.

— Ні, справді. У нас тут така молода культура. Заледве сто років планетарної історії. Нам потрібні такі оповіді.

— Що ж, — я знизав плечима й потягнувся до пляшки на столі. У зламаному ліктьовому суглобі різко пробудився біль, — бери права на неї, якщо хочеш. Піди продай її групі «Лапіне». Може, вона зробить із цієї хріні конструкт-оперу.

— Смійся на здоров’я, — в очах Роспіноеджі зажеврів яскравий підприємницький вогник. — Але для місцевих історій є свій ринок. Практично все, що в нас є, імпортовано з Латімера, а як довго можна прожити чужими мріями?

Я знову налив собі півсклянки віскі.

— Кемп якось ними живе.

— Ой, та це ж політика, Такеші. Це інше. Мішанина з неоквеллістських настроїв і старомодного комінізму, кому… — він клацнув пальцями. — Давай, ти ж зі Світу Гарлана. Як це називається?

— Комунітаризм.

— Так, точно, — він глибокодумно хитнув головою. — Це не витримає випробування часом, як витримає його добра героїчна оповідь. Планове виробництво, соціальна рівність, схожа на якийсь клятий шкільний конструкт. Ну ради Самеді, хто б на це повівся? Де тут родзинка? Де кров і адреналін?

Я відпив трохи віскі й поглянув за дахи складів Розкопки-27 туди, де в сяйві призахідного сонця купалися незграбні кінцівки копача. Екранами на нелегальних налаштуваннях не так давно пройшла чутка, наполовину заглушена та зашифрована, буцімто на екваторіальному заході розпалюється війна. Якийсь контрудар Кемпа, про який не подумав Картель.

Шкода, що з ними вже не було Каррери, здатного за них думати.

Коли віскі пролився всередину, я трохи здригнувся. Напій незлецьки кусався, але якось ввічливо, з лагідною інтелігентністю. Це був не той заубервілльський купаж, який я видудлив разом з Люком Депре минулого тижня, ціле суб’єктивне життя тому. Його я чомусь не міг уявити в колекції такої людини, як Роспіноеджі.

— Там зараз удосталь кровопролиття, — зауважив я.

— Так, зараз. Але ж це революція. Подумай, що буде опісля. Уявімо собі, що Кемп виграв у цій сміховинній війні й запровадив цю мульку з голосуванням. Що, по-твоєму, було б далі? Я тобі скажу.

— Хто б сумнівався.

— Менш ніж за рік він уже буде підписувати такі самі контракти з Картелем, що працюватимуть на таку саму динаміку накопичення багатства, а якби він цього не робив, його б витурили з Індиго-Сіті, гм, голосуванням свої, а тоді зайнялися б цим замість нього.

— Мені здається, що він не з тих, хто йде тихо.

— Так, у цьому й полягає проблема з голосуванням, — розсудливо відповів Роспіноеджі.

— Без сумніву. Ти коли-небудь зустрічався з ним по-справжньому?

— З Кемпом? Так, кілька разів.

— І який він був?

Він був як Айзек. Він був як Генд. Він був як усі вони. Та сама напруженість, та сама, курва, проклятуща впевненість у власній рації. Тільки уявлення про власну рацію інші.

— Високий, — сказав я. — Він був високий.

— А… Ну, так, хто б сумнівався.

Я повернувся й поглянув на хлопчика біля себе.

— Джоко, невже це тебе не бентежить? Що станеться, якщо кемпісти прорвуться з боями аж сюди?

Він усміхнувся.

— Я сумніваюся, що їхні політичні експерти якось відрізняються від картельних. У всіх є якісь апетити. А ще… Гадаю, з урахуванням того, що ти мені передав, у мене досить широкі можливості для торгів, щоби позмагатися зі старим Циліндром і викупити свою неодноразово заставлену душу, — його погляд зосередився. — Звісно, якщо припустити, що ми повністю позбулися загрози запуску даних з вашого боку.

— Розслабся. Я ж тобі казав: я заклав усього п’ять штук. Якраз достатньо, щоб «Мандрейк» могла знайти кілька, якби вдалася до пошуків, і знала, що вони справді існували. На більше в нас не було часу.

— Гм-м, — Роспіноеджі покрутив віскі на денці склянки. Такий розсудливий тон було дивно чути у його юному голосі. — Особисто я вважаю, що ти повівся, як божевільний, ризикнувши закласти так мало. А якби «Мандрейк» видалила їх усі?

Я знизав плечима.

— Якби? Генд нізащо не ризикнув би подумати, ніби знайшов їх усі: надто багато стояло на кону. Безпечніше було відпустити гроші. Така суть будь-якого доброго блефу.

— Так. Ну, ти ж посланець, — він тицьнув у тонку пластину завбільшки з долоню (один з приладів Клину), що лежала на столі між нами. — І ти абсолютно впевнений, що «Мандрейк» ніяк не впізнає цю передачу?

— Повір мені, — я мимоволі всміхнувся від самих цих слів. — Це новітня військова маскувальна система. Без отієї маленької коробочки передачу неможливо відрізнити від зоряних завад. Як для «Мандрейк», так і для будь-кого іншого. Ти — гордий і незаперечний власник одного марсіянського зорельота. Безумовно обмеженого випуску.