Ричард Морган - Зламані янголи

Хай він балакає.

— Хто тобі сказав, що я — не-пловець?

— О, так, я забув. Оте фіаско з Рендаллом. Але парочка таких вилазок аж ніяк не робить тебе ветераном вакуумних сил, — він удавав фамільярну веселість, але за нею все одно відчувалася відверто потворна лють. — І це пояснює, чому мені буде дуже легко тебе вбити. Саме це я і збираюся зробити, Ковачу. Я розтрощу тобі лицьовий щиток і буду дивитися, як википає твоя пика.

— Тоді вперед, берися за діло, — я оглянув застиглі бульбашки корпусу перед собою, шукаючи зручного місця для снайперського пострілу. — Бо я не збираюся сидіти тут довго.

— Повернувся лише заради краєвиду, ага. Чи забув десь біля стикувального модуля миле твоєму серцю голопорно?

— Просто затримую тебе, поки Вардані зачиняє браму, от і все.

Коротка пауза, впродовж якої я чув його дихання. Я підібрав трос «Сонцеструма» так, що той підплив до моєї правої руки, а тоді торкнувся кнопок балансування на ручці імпелера й ризикнув, випустивши півсекундний імпульс. Смикнулися ремені, і різко ввімкнені мотори в мене на спині обережно підняли мене та понесли вперед.

— Що таке, Айзеку? Образився?

Він гортанно буркнув.

— Ковачу, ти — кавалок гівна. Продав своїх товаришів, як хмарочосник. Повбивав їх заради грошей.

— Я гадав, що це ми й маємо робити, Айзеку. Вбивати заради грошей.

— Не лізь до мене зі своїми граними квеллізмами, Ковачу. Там загинула сотня бійців Клину, і всіх розірвало на шматки. На твоїх руках — кров Тоні Ломанако та Кхуок Юень Ї. Це ти — вбивця. Вони були вояками.

Коли я почув ці імена, у мене в горлі та очах ледь-ледь защипало.

Притлуми це.

— Вони якось легко різали людей як на вояків.

— Пішов нахрін, Ковачу.

— Байдуже, — я потягнувся до вигину корпусу, що наближався до мене, — до того місця, де на боці основної конструкції стирчала заокругленим шпилем маленька бульбашка. Решта мого тіла за витягнутими руками перейшла в позу різкої зупинки. Подумавши раптом про те, що до корпусу може бути причеплена якась контактна міна, я на мить запанікував…

Та ну. Все передбачити неможливо.

…а тоді мої руки в рукавичках опустилися на вигнуту поверхню, і я перестав рухатися. Мені у плече злегка тицьнувся «Сонцеструм». Я ризикнув і швидко глянув у оточений крилами, як у мартина, простір, де перетиналися дві бульбашки. Відсахнувся. Пам’ять посланця створила для мене картинку та звірила її зі спогадами.

Це був стикувальний модуль, що лежав посередині на дні тієї ж трьохсотметрової вм’ятини та був оточений пухирчастими горбочками. Обриси останніх були спотворені іншими, меншими пухирцями, що безладно здіймалися з їхніх боків. У загону Ломанако, певно, був локаторний маячок, бо інакше Каррера точно не міг би так швидко знайти це місце на корпусі завширшки майже тридцять кілометрів і завдовжки шістдесят. Я знову поглянув на дисплей приймача костюма, але там відображався лише один канал — той, із якого було чути хрипкувате дихання Каррери. Воно й не дивно: він мав заглушити передачу, щойно зупинившись. Нащо йому телеграфувати комусь, де в нього засідка?

То де ти в біса є, Айзеку? Я ж чую твоє дихання, мені просто треба тебе побачити, щоб це припинити.

Я обережно перейшов назад у оглядову позицію й заходився поградусно вивчати кулястий пейзаж під собою. Мені було досить одного необережного руху. Лише одного.

У виконанні Айзека Каррери, відзначеного нагородами командира вакуумних сил, уцілілого в п’яти сотнях боїв у вакуумі та переможця більшості з них. Необережного руху. Звичайно, Таку. Зараз буде.

— Знаєш, Ковачу, я тут думаю… — його голос ізнову став спокійним. Він знову опанував свій гнів. Зважаючи на обставини, це аж ніяк не було мені потрібно. — Які умови тобі запропонував Генд?

Оглядай, шукай. Хай він балакає.

— Більше, ніж платиш мені ти, Айзеку.

— На мою думку, ти забуваєш про наше чудове медичне забезпечення.

— Ні. Просто намагаюся зробити так, щоб більше його не потребувати.

Оглядай, шукай.

— Невже битися за Клин було так кепсько? Тобі постійно було гарантовано перечохлення, а реальна смерть для людини з твоєю підготовкою малоймовірна.

— Тут, Айзеку, троє членів моєї команди були би змушені з тобою не погодитися. Ну, якби вони, блін, не були вже по-справжньому мертві.

Трохи вагання.

— Твоєї команди?

Я скривився.

— Цзяна Цзяньпіна обернув на суп ультравібраційний залп, наноби вбили Гансена та Крукше…