Ричард Морган - Зламані янголи

— Просто…

— Принаймні вони вже не билися між собою. Ти сама сказала: інший корабель був не марсіянський.

— Так, не знаю. Він однозначно не скидався на марсіянський. Але хіба це краще? Об’єднати свою расу, щоб можна було піти й надерти дупу чужій расі. Хіба вони не могли це перерости ?

— Схоже, ні.

Вона мене не слухала. Вона вдивлялася незрячими очима в зацементований артефакт.

— Вони, напевно, знали, що загинуть. Намагання полетіти геть — інстинктивне. Як і біг від вибуху бомби. Як викидання рук уперед, щоб зупинити кулю.

— А тоді корпус що, розтопився?

Вона знову поволі хитнула головою.

— Не знаю, я так не вважаю. Я думала про це. Та зброя, яку ми бачили, вочевидь, діяла якось простіше. Змінювала… — вона змахнула рукою, — не знаю, довжину хвиль матерії? Щось гіпервимірне? Щось за межами тривимірного простору. Виглядало саме на це. Думаю, корпус зник, думаю, вони були в космосі ще живі, бо корабель у певному розумінні ще був на місці, але вони знали, що він ось-ось щезне. Думаю, тоді вони й спробували полетіти.

Я здригнувся від спогадів.

— Атака, певно, була масштабніша, ніж та, яку ми бачили, — вела вона далі. — Те, що ми бачили, навіть поряд не стояло.

Я гмикнув.

— Ну, так, автоматичні системи мали можливість попрацювати над цим сто тисяч років. Логічно припустити, що вони вже перетворили це на красне мистецтво. Ти чула, що сказав Генд якраз перед тим, як стало кепсько?

— Ні.

— Він сказав: «ось що вбило інших». Того, якого ми знайшли в коридорі, але він казав і про інших теж. Вена, Арібово, решту команди. Саме тому вони залишалися там, поки в них не вичерпалося повітря. З ними це теж сталося, чи не так?

Вона зупинилася серед вулиці й поглянула на мене.

— Послухай, якщо це сталося…

Я кивнув.

— Так. Так я й подумав.

— Ми вирахували траєкторію того кометника. Скористалися гліфовими лічильниками та власними інструментами — просто для певності. Плюс-мінус раз на тисячу двісті стандартних років. Ну, якщо це сталося і з командою Арібово.

— Це означає ще одне майже успішне зіткнення з іншим військовим кораблем. Рік, максимум вісімнадцять місяців тому, і хто його знає, на якій орбіті він може бути.

— З погляду статистики, — видихнула вона.

— Так. Про це ти теж подумала. Бо які з погляду статистики шанси на те, що двом експедиціям з інтервалом у вісімнадцять місяців не пощастить натрапити на зіткнення з кометним кораблем у глибокому космосі?

— Астрономічно низькі.

— І це ще консервативна оцінка. Таке практично неможливо.

— За винятком…

Я знову кивнув і всміхнувся, бо побачив, як у неї, коли вона додумала це до кінця, почала знову вливатися, наче струм, сила.

— Правильно. За винятком того випадку, коли там літає стільки сміття, що таке буває дуже часто. Інакше кажучи, за винятком того випадку, коли перед нами — зафіксовані рештки цілої флотської битви системного масштабу.

— Ми б це помітили, — невпевнено сказала вона. — Ми б уже помітили деякі з них.

— Сумнівно. Там дуже багато простору, а навіть здоровезний корабель завдовжки п’ятдесят кілометрів за мірками астероїдів є невеликим. І ми ж усе одно не шукали. Ми, щойно туди дісталися, зарилися носами у грязюку, видобуваючи археологічний непотріб, який можна швидко розкопати і швидко продати. Відбивали інвестиції. Так це називається в Лендфоллі. Ми розучилися дивитися на щось інше.

Вона чи то засміялася, чи то майже засміялася.

— А ти точно не Вицинський, Ковачу? Бо ти інколи розмовляєш зовсім як він.

Я знову всміхнувся.

— Ні. Я теж не Вицинський.

У мене в кишені завібрував телефон, позичений Роспіноеджі. Я витягнув його, скривившись через тертя в ліктьовому суглобі.

— Слухаю!

— Це Вонґсават. Ці хлопці все зробили. Якщо хочеш, ми можемо вилетіти звідси вже сьогодні.

Я поглянув на Вардані й зітхнув.

— Так. Хочу. За пару хвилин прийду до тебе.

Я сховав телефон у кишені і знову попрямував вулицею. Вардані пішла за мною.

— Слухай, — сказала вона.

— Що таке?

— Оті слова про видивляння на всі боки? Замість порпатися у грязюці? Звідки вони раптом узялися, пане Я-Не-Вицинський?

— Не знаю, — я знизав плечима. — Може, це зі Світу Гарлана. Це єдине місце у Протектораті, де, думаючи про марсіян, як правило, дивляться назовні. О, в нас є власні місця розкопок і рештки, але з усього, що пов’язане з марсіянами, не забувається одне — орбіталки. Вони висять у небі кожен день твого життя, кружляють і кружляють, наче янголи з мечами та свербінням у пальцях. Частина нічного неба. Все те, що ми знайшли тут, мене насправді не дивує. Для цього вже настав час.