Ричард Морган - Зламані янголи

Вона знову скривилася.

— Мабуть, я все-таки ніколи не знала їх аж так добре. Двоє з траулера були військові, я їх геть не знала. Та їх усіх тягнуло до одного, всі вони говорили про те, що можна зробити, про обов’язковість цього, про революційну необхідність. Випарувати Лендфолл бомбардуванням з орбіти. Ввімкнути двигуни корабля — тепер вони вже думали про надсвітлові швидкості, говорили про те, щоб розпочати війну на Латімері. Влаштувати там те саме. Планетарне бомбардування. Латімер-Сіті, Портосент, Суфрієр. Хай усі вони зникають, як Заубервілль, поки Протекторат не капітулює.

— Чи могли б вони це зробити?

— Можливо. Системи на Землі Нкруми досить прості — треба лише розібратися з основами. Якщо цей корабель був хоч трохи схожий… — вона знизала плечима. — Втім, він такий не був, але ми тоді цього не знали. Вони гадали, що на це здатні, що важливо саме це. Їм не був потрібен козир у перемовинах, вони потребували бойової машини, і я їм її дала. Вони раділи загибелі мільйонів, як доброму жарту. Напивалися вночі, розмовляючи про це. Співали, блін, революційних пісень. Виправдовували це красивими словами. Вся фігня, яку можна почути на державних каналах, але розвернута на сто вісімдесят градусів. Лицемірство, політологія — все це заради того, щоби скористатися машиною планетарного знищення. А я їм її дала. Не думаю, що вони б могли знову відчинити браму без мене. Вони були просто дряпунами. Я була їм потрібна. Нікого іншого вони знайти не могли: всі магістри Гільдії вже давно поверталися на Латімер кріокапсульними лайнерами або сховалися в Лендфоллі, чекаючи на свої гіперкидки, оплачені Гільдією. Вен і Арібово розшукали мене в Індиго-Сіті, вони благали мене їм допомогти. І я допомогла, — коли вона повернулася до мене, на її обличчі відобразилося щось схоже на прохання. — Я дала їм її.

— Але ж ти забрала її назад, — лагідно нагадав я.

Її рука заворушилася по столу. Я перехопив її і трохи потримав.

— З нами ти збиралася вчинити так само? — запитав я, коли вона наче заспокоїлася. Вона спробувала висмикнути руку, але я її не відпустив.

— Тепер це не має значення, — рішучо сказав я. — Це вже зроблено, тепер ти маєш просто з цим жити. Так і треба, Таню. Якщо це правда, просто визнай це. Якщо не переді мною, то перед собою.

З куточка одного ока на застиглому обличчі навпроти мене витекла одна сльоза.

— Не знаю, — прошепотіла Вардані. — Я просто виживала.

— Непогано, — відповів я їй.

Ми мовчки сиділи та трималися за руки, поки офіціант, скорившись якомусь ірраціональному пориву, не прийшов поцікавитися, чи не треба нам ще чогось.

Згодом, ідучи назад вулицями Розкопки-27, ми проминули той самий майданчик для збору утилю, і той самий марсіанський артефакт, вмурований у стіну. Мені раптом згадалася застигла мука марсіян, потонулих і запечатаних у бульбашковому матеріалі корпусу власного корабля. Тисячі марсіян аж до темного обрію схожої на астероїд громади судна, потонулий народ янголів, що били крилами в останньому божевільному намаганні врятуватися від катастрофи, яка охопила корабель посеред бою.

Я скоса поглянув на Таню Вардані, і до мене раптом, наче приплив емпатину, прийшла думка: вона бачить той самий образ.

— Сподіваюся, він сюди не приїде, — пробурмотіла вона.

— Прошу?

— Вицинський. Коли звістка розійдеться, він… Він захоче опинитися тут і побачити, що ми знайшли. На мою думку, це може його знищити.

— А йому дозволять приїхати?

Вона знизала плечима.

— Якщо він дуже цього захоче, його важко буде втримати по-справжньому. Його відправили на пенсію до Бредбері, де він останнє століття займався легкою дослідницькою роботою, але він і досі має кількох мовчазних друзів у Гільдії. Навіть зараз ним дуже захоплюються. Вистачає й почуття провини перед ним через те, як із ним повелися. Хтось йому допоможе, забезпечить йому гіперкидок щонайменше до Латімера. А далі… ну, він досі має вдосталь особистих коштів, щоби подолати решту шляху самостійно, — вона хитнула головою. — Але це його вб’є. Його безцінні марсіяни билися та гинули групами, зовсім як люди. Братські могили та витрачання планетарного багатства на бойові машини. Це спростовує все, у що він хотів вірити щодо них.

— Ну, хижацькі гени…

— Я знаю. Хижаки мають бути розумнішими, хижаки прагнуть до домінування, хижаки створюють цивілізацію та виходять у зорі. Та сама стара пісня, щоб її.

— Той самий старий усесвіт, щоб його, — лагідно зауважив я.