Олександр Казанцев - Місячна дорога

— Але ж це такий ризик для людей!

— Ти з нашою танкеткою маєш зменшити цей ризик до краю. — Спокійно ввічливий, непохитний, академік обеззброював. — Ти комуніст? — запитав він.

— Ще молодий… — зніяковів Євген.

— І брат твій комуніст!

— Хіба комуністи не можуть змагатися?

— Можуть і мають, але… допомагаючи один одному.

— А я зможу там діяти самостійно?

— Зможеш!.. Йди додому спати. Потисни братові руку.

— Я потисну йому руку. Весь час тиснутиму руку на Місяці… залізним маніпулятором! — багатозначно пообіцяв Євген.

Академік, пропускаючи Євгена вперед, довів його до вихідних дверей.

— І не забувай, — сказав академік на прощання. — Ти — наш зв’язок з ними… Живий. А це дуже, дуже важливо…

На дачу Євген уже не поїхав.

Високі голі скелі, зубчасті, з гострими вертикальними ребрами, жовтуватими прожилками і чорними зиґзаґами тріщин, прямовисно піднімалися з кам’янистого розсипу, замикаючи рівнину з усіх боків, мов арену гігантського цирку.

На похмурих шерехатих кручах не росло нічого, між камінням не забилося ані жменьки землі, на шарі попелястого пороху не відбилося жодного сліду ящірки, змії чи комахи.

Не було й смерті, тому що смерть — останній акт життя, якого тут не було. Все застигло в крижаній незмінності, в безмірному спокої… Лише різкі тіні безгучно і невблаганно рухалися, перетинаючи рівнину від затінених схилів до мертвотно-платинового, яскраво освітленого урвища.

Зненацька в середину кам’янистої арени з неба уперся, майже не розходячись, червоний, вузький вогненний промінь. Він торкнувся каміння, і під ним заклуботала хмара диму чи куряви. На полум’яному промені, немов спираючись на нього, як на твердий стовп, утримувалося у високості виблискуюче на сонці сріблясте тіло.

Вогненний стовп здавався відчутним, міцним, об’ємним, він немов заганявся в камені невідомою силою, занурювався, мов розжарений прут у замет, стаючи все нижчим, коротшим. І сріблясте тіло, вінчаючи його, поступово знижувалося.

Воно скидалося на загострену головку велетенського снаряда, та по суті й було ним, космічним снарядом, останнім ступенем ракети, реактивні двигуни якої, гальмуючи, дозволяли йому плавно опуститися.

І він майже застиг, зупинився над клубами диму й пари: у нижній частині снаряда висунулися три лапи, немов шасі в літака.

Снаряд торкнувся однією лапою каміння, накренився й сів, ледь спружинивши.

Полум’я зникло, лише коричневий дим розпливався темним туманом, розсіювався хмарою попелу.

І знову стало все мертвотним і нерухомим на оточеній скелями рівнині. Чужорідним виблискуючим тілом стояв на арені циклопічного цирку космічний снаряд…

У його круглих ілюмінаторах, схожих на вікна батисфери, ніхто не показувався. Нескінченно поволі рухалися тіні…

Але ось у нижній частині снаряда здригнулася кругла кришка люка і почала поволі повертатися. Від неї вниз по лапі йшло декілька щаблів драбинки.

Дверцята люка зробили півоберта й відчинилися. За ними чорнів отвір.

З люка почав вибиратися химерний дивогляд, у якому лише насилу можна було вгадати астронавта. Величезний, у потворному скафандрі, він однією ногою намагався намацати щабель.

Однак, такий незграбний на вигляд, він спустився на кам’янистий ґрунт з несподіваною спритністю і швидкістю.

У руці астронавт тримав довгу жердину. Першою його турботою було насипати гірку каміння і встановити жердину.

Це був держак прапора, який ніяк не хотів розгорнутися через відсутність вітру.

Астронавт почав розгойдувати держак, намагаючись розмотати прапор. Це йому вдалося. Знаходячись у русі, полотнище прапора розгорнулося.

Прапор був смугастий із зірками — американський прапор.

Астронавт укріпив держак прапора. Полотнище знову повисло. Хоч би там як, але прапор над рівниною якщо й не майорів, то був установлений.

Астронавт, шкандибаючи по камінні, почав розставляти узяті ним з ракети прилади. Водночас він піднімав камінці й, не розглядаючи їх, механічним рухом ховав у підвішений до скафандра шкіряний мішок.

Понуро бродила дивна істота серед непривітних скель. Двічі вона поверталася в ракету, звільняла там мішок і поверталася знову на рівнину, щоб зайнятися збором каменів.

Замість шолома на астронавтові був легкий ковпак. Крізь прозору пластмасу виразно виднілися кошлаті плечі, кучерява шия, міцна потилиця. Коли астронавт повертався, його маленькі, широко розставлені очиці зблискували. Гігантські ікла не вміщалися в закритій пащі, надаючи зарослій шерстю морді зловісного вигляду.