Олександр Казанцев - Дзвін сонця

Авторизований переклад з рукопису Василя Іванини

Художник Борис Волков

Рецензенти:

кандидат історичних наук Ігор Хворостяний

Василь Моруга

Вот уже более трех столетий личность Сирано де Бержерака, прославленного дуэлянта, а позднее выдающегося поэта, прозаика, ученого, вызывает споры исследователей. Действительно, он обладал абсолютно загадочными и непонятными для его времени знаниями. Его жизненный путь был полон непостижимых неожиданностей. В своих повестях-гипотезах известный русский советский писатель-фантаст Александр Казанцев высказывает предположение, что Сирано де Бержерак почерпнул эти знания, общаясь с инопланетянами. При этом он исходит из вполне конкретных исторических событий и фактов, научных обоснований, что дает право считать: его фантазия имеет под собой реальную почву. Повести написаны в остросюжетном ключе и, безусловно, вызовут интерес у юных читателей.

Влітку 1958 року мені довелося відвідати Париж майже через двадцять літ після того, як перед війною я був у ньому по дорозі в Нью-Йорк на Всесвітню виставку “Світ майбутнього”. Тоді мене приголомшило це красиве місто, що потопало в зелені каштанів, де кожен камінь бруківки здавався сторінкою історії.

Тепер радянські туристи здійснювали круїз довкола Європи на теплоході “Победа”, і я очолював одну з груп своїх супутників.

Мені неабияк поталанило в тому, що нашим добровільним гідом був парижанин, відомий шаховий композитор. Він і познайомив нас із визначними пам’ятками Парижа, почавши з кладовища Пер-Лашез. Ми стояли з непокритими головами перед стіною Комунарів, дивлячись на німе, але таке промовисте, вищерблене каміння старовинної кладки.

І, звичайно, Лувр!

Ще в перші відвідини його мене вразила Венера Мілоська; з тисячолітніми відмітками на мармурі, в гордовитій самотності, вона красувалася в оздобленому чорним оксамитом залі. Здавалося, поряд із цим шедевром нічому немає місця! Та, на жаль, по війні статую чомусь потіснили і зачарування винятковості потьмарилось.

А ось і погаслі фарби “Джоконди” Леонардо да Вінчі, на яку тоді ще не було вчинено замаху. Вони мали значно свіжіший вигляд, аніж на копії, що її знімав Із картини бородатий художник з гривою хвилястого волосся на голові.

Ейфелева вежа, цей сміливий виплеск у небо ажурного металу, попри протести паризької еліти минулого століття, включаючи й Гі де Мопассана, нині є символом столиці Франції. Її стрімкий злет завше приваблює до себе туристів, і ми, аби побачити Париж із висоти пташиного польоту, відкритим ліфтом піднялися ввись. Пізніше я з’їжджав і вище, на 102-й поверх Емпайр-Стейтс-Білдінга, але там, оточений тісними стінками кабіни ліфта, нічого не відчув, окрім підлоги, що зникала з-під ніг, коли спускався вниз. А тут, стоячи біля невисоких поручнів, помічаєш, як відриваєшся од землі, на якій будинки поступово стають будиночками; перехоплює подих, і мимоволі згадуються дитячі сни з чарівним вільним польотом.

Не проминули ми й Нотр-Дам де Парі (собор Паризької богоматері), де моторна черниця безжалісно взяла з нас плату за право відчути над собою височезне похмуре склепіння, що тримається на велетенських чотиригранних колонах.

Знаменитим місцем тоді ще був Центральний ринок, “Черево Парижа”, куди ми завітали вдосвіта, щоб застати, як він заповнюватиметься привезеними звідусюди в незліченній кількості продуктами. Нам здалося: ніщо не може зрівнятися з тим шумом, гамором темпераментних французів, гуркотом вантажівок, неперевершеним запахом свіжих овочів, фруктів, іншої селянської продукції, яку з раннього ранку щедро розкуповували турботливі парижани…

У редакції “Юманіте” нас трьох — мене, поета Володимира Ліфшиця і перекладачку Євгенію Калашникову — тепло зустріли видавець товариш Фажон та редактор Анрі Стіл. Незадовго до того газета друкувала мій роман “Палаючий острів” — щодня, з номера в номер, за традицією, започаткованою ще Дюма-батьком.