Олександр Казанцев - Дзвін сонця

Що творилося в серці абата! Він здійснив справді моральний подвиг. В ім’я господа бога, заради всіх вихованців, що зібралися тут, відчуваючи на собі осудливі і навіть обурливі погляди, намагався стояти на своєму і не пом’якшувати кари. Відчуваючи власну слабкість і готовність скасувати вирок, звів до стелі очі і подумки молив Всевишнього дати йому сили, аби витримати це випробування.

І коли за дверима почувся відчайдушний крик катованого, абат опустив очі, молитовно склав на грудях руки і повільно пішов геть, у думці поставивши собі за приклад святу справу інквізиції, що завше жахала його, грішного і слабкодухого. І він старався не чути лунких ударів важкого батога, яких ніби він сам завдавав зухвалому підліткові. Крики Сірано якоюсь бузувірською палицею хлистали його худюще тіло. Абатові хотілося затиснути долонями вуха і мчати, заглушуючи в собі не лише страх перед мордуванням живої істоти, а й притаманний йому, хоч і зачаєний, людський жаль, який він ладен був сприймати як спокусу диявола. І, не витримавши криків жертви та власних мук, спритно підібрав сутану і чкурнув скільки духу під ворожими поглядами учнів. Якби абат Гранже все-таки лишився тут і раптом прочинив двері (між іншим, екзекутор запер їх на засув), одне слово, якимось чудом заглянув до камери, то, очевидно, знепритомнів би не від пролитої крові, якої не міг переносити, а від побаченої картини. Зловісний дикун з яскравою пір’їною в чорному чубі упав долілиць перед вихованцем колежу і благав його:

— О, нащадок богів! Мій прохати — твій кричати. Мій бити табурет.

Ледве розумів Сірано ламану іспанську мову червоношкірого. Щойно вигукнувши абатові зле “ха-ха!” і запідозривши тепер у підступності екзекутора, він крізь зуби процідив:

— Коли я опинюся на табуретці, твоє вухо не почує стогону.

— Гордий слова! Говорити так — мати знак богів на лиці, — і, підвівшись на коліна, екзекутор знову низько поклонився, потім скочив на ноги, стьобнув батогом по табуретці і заверещав, наче від нестерпного болю.

— Кричати! Криком кричати! Так треба мій! Помагати мій!

Савіньєн мав рідкісно гострий розум і таку ж рідкісну реакцію. Після наступного удару батогом по табуретці він заволав таким несамовитим голосом, що за дверима його товариші і Гранже, який не встиг далеко відійти, жахнулися.

І той крик не тільки переслідував абата, що враз побіг по коридору, а й розігнав переляканих вихованців колежу. Тепер вони всіляко уникатимуть тієї страшної камери і знущань заморського нелюда.

А після двадцяти п’яти ударів батогом по табуретці, надсадно дихаючи, індіанець прошепотів Савіньєну:

— Стогнати… Гірко стогнати. Мій переносить твій у карцер. Скидати камзол, сорочка. Спина голий. Треба показати кров.

Сірано слухняно задер на плечі сорочку і відчув доторк вологих пальців індіанця, певне, вимазаних фарбою. Той уміло розмальовував спину “своєї жертви”, як те робив зі своїм обличчям.

— Мій уміть робити знак кров щока. Тепер робити такий знак на твій спина. Абат хай добре бачить і перевіряй.

Дон Дієто Лопес, засуджений в Андалузії до страти за вбивство під час хмільної бійки, а перед тим — до каторги за пограбування в Генуї, зумів уникнути і того, і другого, відпливши третьої п’ятниці березня 1618 року в Нову Іспанію на каравелі сеньйора Базільо Родрігеса, який не цікавився минулим людей, що прагнули до подвигів.

Ті подвиги дона Дієто Лопеса привернули увагу губернатора Нової Іспанії, чергового спадкоємця уславленого своєю жорстокістю і підступництвом генерал-капітана Кортеса, котрий сто років тому зі жменькою заповзятих конкістадорів, наївно прийнятий індіанцями за білого бога, що зійшов з неба, зумів віроломно, без будь-якого опору захопити й імператора Монтесуму, і його столицю Теночтітлан, і всю країну. І він успішно добував там таке необхідне християнським монархам золото (звичайно ж, не із землі, а з палаців та храмів, а також із пальців, зап’ястків, ший язичників, яких обертали в християнську віру). Їхні книги, як безбожні, створені варварською писемністю, спалював єпископ нової єпархії перед спорудженим християнським собором.

Дон Дієго доклав до того своєї старанності, продемонстрував готовність служити короні з притаманною йому мужністю. І за кілька років, коли Лопес посмаглявішав та посивів, його підвищили в званні до капітана і послали в недоступні досі місця на пошуки дикунів, що переховувалися в таємних поселеннях у сельві. Губернатор наказав відібрати в них золото і обернути їх у католицьку віру.