Олександр Костюк - Дзвони зеленої Галактики

Науково-фантастичні

оповідання

Для середнього

та старшого шкільного віку

Упорядник

ЮРІЙ ПРИГОРНИЦЬКИЙ

Художник

ВАЛЕРІЙ СЮРХА

Пілот розплющив очі і високо вгорі побачив небо.

Небо було чисте й глибоке.

І десь там, високо-високо, між ним і блакитною безоднею пір’їною пливла хмара.

Напівпрозора, вона поволі сповзала праворуч, й Пілоту здалося якоїсь миті, що хмарина над ним висить нерухомо, а сам він, лежачи на спині, пливе човном великою й спокійною рікою. І раптом із глибини свідомості вихлюпнулося назовні вже звідане колись одного разу відчуття такого ж нестримного, невловимого легкого плину, й видалося, що досить лише звестися й сісти, як зовсім поруч, за низьким бортом, побачиш каламутну від дощів, що впали десь у верхів’ях, воду, яка несе на собі і човна, і покручене, змите з берегів торішнє листя, й струшений із урвищ дикими грушами вже пожовклий цвіт. Човен гойднеться під тобою, а ти поглянеш на схилені над обважнілою водою верболози, пронизливо-зелені й лискучі на сонці візьмеш мокре весло й повернеш човна за течією і знову ляжеш, аби дивитися й тонути в глибочіні над головою. Ти лежатимеш і знатимеш, що за годину в піні вишневого квіту з’явиться на кручі Хутір. Й коли ти прийдеш до людей, жінки й хлопчика, які живуть там, вони зрадіють тобі, як щиро раділи завжди. Тобі хороше буде з ними решту того чудового дня й увечері, а може, й до півночі, якщо у тебе із… Ти намагаєшся пригадати ім’я, й дивно, не можеш цього зробити, і тобі стає прикро й соромно — бо ти забув ім’я. Ти пам’ятаєш веснянкувате обличчя, голос, усмішку, але не в змозі пригадати імені, яке так вміла промовляти його неня, виряджаючи вас у дорогу наступного ранку. Вона стояла біля води й вкотре вже гукала вам, щоб ви не барилися, й рудий хлопчина поряд з тобою сміявся й кричав їй у відповідь: “Добре, мамо-о-о!” І ті заспокійливі слова ще довго лунали над плесами, аж поки не танула в тремтливому повітрі жінка, яку й тобі хотілося назвати отим казково солодким словом. Всі втрьох ви знали тоді, що повернетеся лише за два дні, бо завтра візьмете коней і поїдете до батька на тартак, туди, до Зелених гір. І там, на озерах, ви проживете один прекрасний день. Буде спекотно, і ви купатиметеся на Великій піщаній косі й лише надвечір майнете на тартак обідати, а потім прибіжите знову, вже з вудками й знову купатиметеся в теплій, майже невідчутній воді, й коли зовсім стемніє, прийде батько й принесе вечерю, й ви вудитимете рибу. Потім ви розпалите вогонь і зварите юшку. І вечір буде прекрасним, як і день. І коли, нарешті, потрібно вже буде йти, ви заллєте багаття водою и, притихлі, поволі рушитимете на тартак спати, прихопивши із собою вудки й кілька найбільших форелей у подарунок матері рудого хлопчини, їм я якого десь заблукало у твоїй пам’яті. Вдосвіта вас збудять пилки на тартаці, ви вискочите із своїх ліжок і, щасливі, легкі, молоді, наздоганяючи один одного, побіжите на озеро. Вода буде прозорою й холодною, і коли ви впадете в неї, у вас перехопить подих і ви почнете плескатися, пірнати й плавати. Змерзнувши, ви помчите назад і бухнетеся в свої, ще не охололі постелі. Ви лежатимете, аж поки батько не покличе вас снідати під накриття у дворі. Усюди буде запах щойно розпиляних соснових колод, і на штанах та сорочці батька золотавітиме крупне трачиння. Руки його, як і все навкруги, пахнутимуть свіжими сосновими дошками. З вами снідатиме Великий Мур, а потім, крутячи хвостом прибіжить Пес і стане їсти з Муром із однієї полив’яної миски. Коли ви закінчите сніданок, ви посидите ще трохи, розглядаючи гори трачиння, штабелі дощок, і колоди, і двір, і весь маленький тартак, на якому батько вправляється сам. Потім ви з рудуватим хлопчиною поїдете, і коли ви будете вже далеко в лісі, ви знову почуєте пилки на тартаці й раптом вам здасться, що вас наздогнав запах щойно розпиляних соснових колод. Ви без поспіху їхатимете лісом, і виїдете на безкраї зелені луки, й поскачете ними до самого лісу, що синів ген-ген на обрії, а ввечері будете вже вдома. Наступного дня велика ріка донесе вашого човна до Хутора, і мати рудуватого хлопчини, єдиного на все твоє дитинство друга, засмажить вам форель, яку ви привезете із собою, й сяде біля вас розпитувати про озера, про твого батька, про те, як ви їхали, та все ж більше про батька. І ти, не маючи, не пам’ятаючи своєї матері, у ті хвилини знову до сліз хотів, аби ця жінка була твоєю ненею, мабуть, так, як і рудуватий хлопчина мріяв, щоб твій батько був батьком і йому…