Олександр Казанцев - Місячна дорога

Раптом старенька здригнулася, розплющила очі. У дверях веранди стояв Петро. Вона кинулася йому на груди.

— А ти й чай зібрала, немов знала, — сказав Петро, ласкаво обнявши матір і садовлячи її до столу.

— Та я щовечора збираю. Все гадаю, ось приїдете…

— Робота, мамо. Сама розумієш.

— А ти сам?

— Заходив за Євгеном. Там лише Наталя була.

— То де ж вона? — сполохалася мати.

— Образилася, втекла…

— Негаразд це, Петрику, — з докором сказала мати, пораючись біля столу. — Краще б ти торік послухався матері, одружився з Наталею.

— Не ятри, мамо, — Петро різко відсунув стілець, за спинку якого тримався. — Як ти не розумієш! Я вже знав тоді… Не маю я права… Є справи, на які можна йти лише самотнім.

Мати обернулася й похитала головою.

— Самотнім? А мене хіба немає?

Петро підійшов до неї й обняв за плечі:

— Ти у мене сильна. А я не можу ні її зв’язувати — хай буде вільною, ні себе ослабити.

— Думаєш, це від сили в тебе? Від слабкості. Я, дружина підводника, в Ленінграді на пірсі стояла, вас із Женею за руки тримала. Очі видивила…

— Не треба, мамо!.. Я-бо знаю твоє горе. Тому й про інших думаю.

— Неправильно це, Петрику, неправильно… Від себе й на Місяці не сховаєшся.

За верандою почувся шум, розчинилися двері, влетів Євген, збуджений, радісний, сяючий…

— Чай відміняється! — вигукнув він. — Келихи для шампанського! — І він змахнув у повітрі загорнутою пляшкою.

— Що це ти? Зарано ще його проводжати, — насторожилася мати.

— Не доведеться його проводжати, мамо! — загадково заявив Євген. — Усе гаразд! Нікуди він не полетить.

— Та що ти, Женечко! — здивувалася мати. — Стільки праці і не полетить?

Євген опустився на стілець і з грюкотом поставив пляшку на стіл:

— Привітайте, наша танкетка блискуче пройшла випробування!

— Я цього чекав, — сказав Петро.

— Ну, тоді можна й випити, — погодилася мати.

— Танкетка полетить на Місяць! Замість Петра! Замість людей.

Петро мовчав.

Євгенові стало ніяково. Він чекав вибуху, бурі. Він продовжував говорити матері, але дивився на брата:

— Розумієш, мамо… Людині нема чого бути на Місяці. Вона не може жити без захисту атмосфери. Хай за неї все зроблять автомати. Їх дешевше закинути туди!

Петро встав:

— Бухгалтерія Космосу! Дешевше, простіше! Будь-який прилад — тупий і бездумний виконавець! Що може зробити керований робот? Що він може зробити в порівнянні з людиною, кмітливою, винахідливою, що орієнтується в будь-якому становищі, з натренованим тілом, безмежно досконалішим від незграбних машин!

— Але я — душа керованої мною машини. Розумієш?

— Ось через те й сам стаєш так само тупим і бездумним, як ваша танкетка.

— Облиш її у спокої!

— Я-бо її якраз і не облишу. Їй завжди потрібно давати завдання.

— Це робитиме її водій… із Землі, — підвищив голос Євген.

— Тобі доведеться примиритися з тим, що наказувати водієві буду я… з Місяця, — незворушно заявив Петро.

— Що ти хочеш сказати?

— Що тобі не вдалося підкласти мені «свиню»! Думаєш, випробували чудову машину, якою можна керувати на Місяці, то й не полетять на Місяць люди, рейс «Шукача» відмінять?

— Відмінять!

— Ні, рішення інше. Воно мені відоме.

— Яке?

— Полетять два «Шукачі». На одному ми з Анікіним, на другому — ваша танкетка. А на Місяці вона нам стане в нагоді.

— Що? — Євген схопився. — Ну ні! На Місяці танкетка багато що доведе… І найперше, що ти там не потрібен!

— Я там не потрібен? — грізно насувався на брата Петро. — Ти тямиш, на що замахуєшся? На найсвятіше для мене!

— Облиш свій дзвінкий тупіт. Сам ти що робиш?! — відступивши на крок, крикнув Євген. — Наталю щойно в сльозах зустрів.

— Хлопчики! — стала між синами мати. — Та що ви, справді!.. У дитинстві й то так не билися. Якщо летіти, то по-братськи.

Євген цієї-таки ночі добився зустрічі з академіком Бєляєвим.

Академік, попереджений по телефону, сам відчинив Євгенові двері. Як завжди вишукано вдягнений, немов і не спав, він тихо провів його коридором, відтак щільно прикрив двері кабінету.

— Ну, — сказав він, посміхаючись самими очима. — Якщо дозволиш, я висловлю всі твої бурхливі думки. Два напрями, що взаємно виключають один одного!.. Ми не сміємо!.. І так далі…

— Не можна перетворювати такий дивовижний всюдихід на віслюка, на в’ючну тварину!.. Він розрахований на самостійну роботу, а не на роль помічника!

— Не поспішай. Допомога, можливо, ще й тобі знадобиться. Наша танкетка значно підсилить експедицію, але й члени експедиції розширять її можливості. Адже ти «народжений повзати». На жодну місячну гору не піднімешся. Чи не так? А Місяць — планета гір, притому кільцевих. Танкетка через гірське кільце не проникне, таємницю кратерів, на жаль, не розкриє. Я вже не кажу про зворотний бік Місяця, недоступний для радіоуправління.