Олександр Казанцев - Місячна дорога

— Я зроблю це сьогодні.

— І ви побачите, який це дивний, незвичайний, трагічно гарний і ваблячий до себе світ.

— Я вже боюся дивитися, — засміялася Елен. — Ви небезпечна людина, лунатик, — сказала вона, підводячись. — Ви можете манити за собою.

— Хотів би заманити, — встав і Громов, — але дехто впирається. Навіть і мене до Землі прив’язати хочуть.

— О-о! — пожвавилася Елен. — Я вже чула про іншого лунатика — вашого молодшого й непокірнішого брата. Гуд бай! — Вона простягнула руку. — Можливо, побачимося.

Елен зупинилася на липовій алеї, що розділяла два корпуси Космічного інституту. Ніжно пахло медом. Сонце пригрівало. Елен примружилася і раптом відчула, як добре на Землі. Відтак розплющила очі…

Отже, ліворуч будівля… Тут божевільні чи герої хочуть ступити в інші світи, а праворуч будівля… Тут якийсь зухвалий чоловік хоче дотягнутися до цих світів рукою. Так, так! Елен так і напише у своєму нарисі.

Два шляхи до зірок! На одному старший Громов, на другому — молодший…

Вона рішуче повернула до білого корпусу, на дверях якого було написано: «Лабораторія далекокерування». Елен примружилася. Як його звуть? Євген!..

Молодший Громов був попереджений і чекав Елен у під’їзді.

Невже вони брати? Елен з цікавістю вдивлялася в тонкі, навіть ніжні риси обличчя… Лише жорстка завзятість у підборідді й у кутиках губ ледь нагадувала брата.

Вони увійшли до довгої вузької кімнати з важкими лабораторними столами, покритими павутиною дротів і жовтими плямами скриньок із приладами.

Скромна миловидна дівчина в блакитному робочому халатику привіталася з американкою, але та була зайнята своїм супутником.

— О-о! То ось як виглядають технічні генії, що створюють сучасні чудеса! — сказала Елен, намагаючись поглядом збентежити молодика. — Я гадала, що вони обов’язково лисі й сутулі.

Євген відвів очі:

— Ви маєте справу не більше ніж із льотчиком-випробувачем.

— Але ж ви інженер?

— Як і будь-який випробувач сучасної техніки.

— Безприкладна мандрівка на небо називається випробуванням? Чудово! А ви також тренуєтеся? — іронічно запитала Елен.

— Звісно, — відповів Євген, з цікавістю розглядаючи відвідувачку.

— Де ж трапеція? — продовжувала та словесну гру.

— На жаль, мене чекають кореспонденти, — вже сухіше сказав Євген Громов.

— Кореспондентка, — з докором поправила Елен.

— Тут ви сама, але… за п’ятдесят кілометрів…

— Завжди волію бути сама, — сміючись оголосила Елен.

Євген Громов підвів американку до макету танкетки, встановленого всередині рами, що поверталася у всіх напрямах. Гусениці танкетки не діставали до підлоги. Громов відчинив дверцята і запропонував Елен заглянути всередину.

— Колоссаль! — вигукнула вона.

Верхня частина кузова танкетки — півсфера з молочно-білого скла — зсередини була суцільним телевізійним екраном. Елен побачила на ньому поле, звивисту колію дороги, нещодавно викопаний рів, берізки, а біля них гурт людей, мабуть журналістів.

Євген Громов всівся у крісло водія.

— Справжня танкетка пересуватиметься по Місяцю, міс Кенні, — сказав він, — і все, що навколо танкетки, я побачу з Землі на цьому екрані, як зараз бачу полігон. А на Місяці, якби ви були там, ви побачили б на зовнішньому телеекрані моє зображення в кабіні.

— Віддаю перевагу не зображенню, — завзято сказала Елен.

Громов відвернувся і, намагаючись приховати збентеження, схилився над пультом із приладами. Дверцята він не зачинив. Гусениці загуркотіли, танкетка почала кренитися то вліво, то вправо, піднімалася то носом, то кормою. Макет копіював рух і положення танкетки, що котилася десь.

Елен зазирнула у прочинені дверцята й відразу перенеслася на полігон. Бігли назад дерева, кореспонденти, що махали руками… Вона навіть відчула крутий поворот, відтак яму…

— Не зношу трясьби, краще асфальт, — сказала Елен.

Але танкетка рухалася зовсім не по асфальту. Часом здавалося, що вона перекинеться. Водія трясло й шарпало, немов він насправді їхав по жахливій дорозі.

Нарешті, він, збуджений, задоволений, вибрався з танкетки.

— Як бачите, «Вавилонська вежа» не потрібна, — торжествуюче сказав він.

— Ви дотягнетеся до інших планет рукою? — Елен закурила сигарету, клацнувши крихітною запальничкою на вістрі олівця. — Скажіть, ви боїтеся летіти в Космос?

Євген спалахнув:

— Боюся? Хіба люди, що винаходили механічні руки, щоб орудувати з радіоактивними речовинами, були боягузами? Що може бути прекраснішого від людини?