Олександр Казанцев - Місячна дорога

— Ви любите Максима Горького?

— Ви читали його? — зрадів Євген.

— А як ви гадаєте?

— Мені б хотілося, щоб читали. Можна вирвати власне серце, світити ним, мов смолоскипом… але можна й напругою думки і серця освітити людям далекі, недосяжні світи. Також в ім’я щастя людини.

— Але ваш брат хоче ступити на них ногою!

— Чи потрібен такий ризик? Адже далекокерована танкетка здатна все побачити на іншій планеті, вивчити, відчути, все зробити, нарешті! Адже у неї є такі руки-маніпулятори…

— Я не знаю, хто з вас зухваліший: ви чи ваш брат, — сказала Елен, встаючи.

Євген проводжав гостю через лабораторію.

— Ви також небезпечний скромний чоловік, — розсміялася Елен і простягнула руку. — Гуд бай! Можливо, побачимося.

Громов дивився з вікна, як ішла Елен по липовій алеї, маленька і струнка, йшла упевнено, жодного разу не озирнувшись.

Електричний потяг зупинився біля підмосковної платформи. Пасажири ринули з вагонів. Вечір був тихий і ласкавий. Вдалині гавкали собаки. Пролетів низький гудок, потяг пішов, і стало геть тихо.

Від високої платформи до лісу, що приховував берег річки, над землею слався молочний туман. Пахло смолою, пріллю, трохи вогкістю й свіжою масляною фарбою від пішохідного містка, перекинутого через рейки.

Пасажири йшли по ньому вервечкою, стурбовані й квапливі. Внизу на пероні сяяли кулі ліхтарів, у прозорих хмарах плив неповний місяць.

Зійшовши з містка, люди занурювалися по коліно в туман.

Петро Сергійович і його супутниця зійшли останніми.

Туман, що здавався зверху суцільним, тут був рідким і прозорим. Але правобіч і лівобіч від стежини він густів, ховаючи кущі й купини старого болітця.

— Ніби над хмарами, — сказала дівчина. — Ви будете про це згадувати, Петре Сергійовичу?

— Про це? Звісно. Адже такого ніколи там не зустрінеш.

— Не кажіть слова «ніколи».

— Я мав на увазі туман. Тут на нього нарікаєш… Вогкість. А там… сумувати за ним, далебі, буду.

— Сумувати… за туманом, — зітхнула дівчина.

Вони увійшли до березового ліска.

— Не лише за туманом, — задумливо сказав Петро Сергійович. — Ось за цими березами… Марко Поло [3] Поло Марко (1254–1324) — італійський купець і мандрівник. Історію своєї подорожі Азією переповів у славнозвісній «Книзі про розмаїття світу». , проїхавши колись по наших краях, писав, що він зустрів у дивовижній країні дивовижні дерева, кора яких нагадувала шкіру жінки. — Громов рукою торкнувся молодої берізки. — Що-бо ми стрінемо в чужому світі?

— Не треба! — замотала головою дівчина. — Це страшно… Завжди бачити над головою ваш нескінченно далекий світ.

— Що ж робити! Адже проводжали людей до Арктики чи Африки часів Лівінгстона [4] Лівінгстон Давид (1813–1873) — шотландський місіонер, видатний дослідник Африки. . Тих мандрівників не можна було побачити в жоден телескоп…

— Телескоп! — повторила дівчина. — Можна помітити предмет заввишки півтора метри… Із Землі буде видно ваші рухомі тіні…

— І ви помахаєте звідси нам рукою.

Дівчина зупинилася.

— Я вже зараз помахаю вам рукою, Петре Сергійовичу, — сумно сказала вона.

— Що ви, Наталю! Хіба ви не зайдете до нас на дачу?

Дівчина гірко посміхнулася:

— Ні, навіщо ж? Ви там будете своєю сім’єю. А я…

— Наталю! — з докором вигукнув Громов. — Ви у нас мов рідна!.. І разом із Женею мені ніжку підставляєте, — пожартував він.

— Як вам не соромно? Адже ви такий… Я знаю, кого можуть послати туди. — Вона поглянула на Місяць і, мерзлякувато пересмикнувши плечима, накинула косинку.

— Люба Наталю… Давно я хотів сказати. Для вас я лише полотно, на якому ви малюєте казна-що…

— Я не малюю, а бачу. І все ще чогось чекаю…

Громов спохмурнів і з зусиллям промовив:

— Не треба чекати.

Наталя відвернулася. Зім’явши косинку, вона притиснула її до обличчя. відтак мовчки побігла вниз по стежині.

Громов стояв, борючись із бажанням повернути її. Наталя сховалася за скрутом. Під берізкою щось синіло. Він підняв косинку…

Він знав Наталю ще в Ленінграді, школяркою, коли вона приходила до Жені готувати уроки. Петро приїжджав із Пулковської обсерваторії, відсиплявся після «зоряної ночі» і, виходячи в їдальню, заставав «зубрил» за підручниками, розкладеними на обідньому столі.

Вони разом закінчили школу і поступили в Ленінградський політехнічний інститут. Дуже важко уловити мить, коли дівчинка перетворюється на дівчину, коли ставлення до неї раптом стає іншим… Коли б не 1957 рік, все склалося б не так для Петра Громова й Наталі.