Кір Буличов - Оповідання

У самому Марсограді стоїть пам’ятник докторові Тін Шве, який знайшов вакцину від піщаної лихоманки. Без цієї вакцини люди не змогли б жити на Марсі.

Доктор Тін Шве ніколи не був тут, але пам’ятник йому споруджено на головній площі Марсограда.

Коли після декількох серій дослідів на тваринах доктор Тін Шве прийшов до висновку, що сироватка безпечна, настав час випробувати її на людях. І незважаючи на те, що знайшлося багато добровольців зробити це, доктор Тін Шве першим випробував її на собі. Відтоді піщана лихоманка перестала бути небезпечною хворобою, і, відлітаючи на Марс, люди роблять щеплення від піщаної лихоманки, навіть не підозрюючи, яким лихом вона була для перших дослідників.

Політ, про який піде мова, почався звичайно. Домбровський простежив за вантаженням вантажу вибухівки, перевірив суднові документи і попрощався з диспетчером. Окрім Домбровського, на борту нікого не було, та й сам пілот брав на себе управління ракетою лише в найекстреніших випадках.

Домбровський востаннє вийшов на зв’язок з Еросом на початку гальмування. Він повідомив, що через кілька хвилин опуститься на посадочному майданчику Марсограда. Через хвилину прилади показали наближення метеоритного потоку. У цьому теж не було нічого страшного. Адже Домбровський не міг припустити, що метеоритний захист відмовить. Але через мить зграя метеоритів прошила пульт управління, вивела з ладу гальмівну систему. Пілот корабля Юліан Домбровський загинув.

І все-таки Домбровський встиг зрозуміти, що коли він не змінить курс корабля, то корабель, завантажений вибухівкою, розіб’ється біля самого Марсограда і все місто буде знищене вибухом.

І тоді Домбровський кинувся до пульту ручного управління.

Він знав лише одне — він зобов’язаний змінити курс корабля. Він рвався вперед, а все нові метеорити, ніби прагнучи зупинити його, пронизували його тіло.

Експертна комісія, яка досліджувала рештки корабля в пустелі, у трьохстах кілометрах на схід від Марсограда, прийшла до висновку, що для зміни курсу корабля Домбровського знадобилося понад півхвилини. І він встиг це зробити, незважаючи на те, що, на авторитетну думку комісії, він загинув за півхвилини до того, як дотягнувся до пульта.

Коли скульптор створював пам’ятник Домбровському, він задався метою передати порив, прагнення вперед, що долає все. Навіть смерть. Пам’ятник зображає нахилену вперед людську постать, що немов летить. Якщо стати перед пам’ятником, то можна побачити, що він пронизаний наскрізними отворами.

Останній монумент, який жителі Марса обов’язково покажуть гостеві, — це монумент на честь перших дослідників планети. Він підноситься над гладкою, відшліфованою бурями кам’яною рівниною неподалік від Марсограда.

Цей монумент — точна модель Землі. Куля діаметром в двадцять метрів, обертаючись, ширяє у повітрі, підтримувана гравітаційною установкою. До найдрібніших деталей вона повторює рідну планету людей, включно до того, що над нею рухається хистка пелена хмар, котра точно відображає положення хмарних мас над Землею.

Поряд із «Землею» стоїть нещодавно привезений на буксирі з Землі корабель, що доставив колись на Марс першу експедицію.

Після того, як на Марсі буде створено придатну для дихання атмосферу, тут вирішено посадити парк із земних дерев.

З російської переклав Віталій Геник

Перекладено за виданням: ЮНЫЙ ТЕХНИК. — 1972. — № 11.

Мені кортить туди повернутися. Але я ніколи не зможу цього зробити. І напевно, мені доведеться до кінця днів своїх каратися заздрістю…

Але тоді я ні про що не підозрював. Клацнули і задзижчали двері ліфту. Я зійшов пологим пандусом на різнобарвні плитки космодрому і зупинився, подумки вибираючи з натовпу зустрічальників того, хто призначений мені в супутники, — про мій приїзд були заздалегідь попереджені.

Чоловік, що підійшов до мене, був високий і сухорлявий. У нього були довгі, зеленкуваті від постійного корпання з герселієм пальці, і вже з цього, раніше ніж він відкрив рот, я здогадався — колега.

— Як долетіли? — запитав він, коли машина виїхала з воріт космодрому.

— Спасибі, — відповів я. — Добре. Нормально долетів.

У моїх словах крилася ввічлива неправда, тому що летів я довго, годинами чекав пересадок в незатишних вантажних портах, що пахли металом і розігрітим пластиком, майже втрачав свідомість від перевантажень, що здавалися цілком безпечними іншим пасажирам у цій частині Галактики.