Кір Буличов - Оповідання

Ми розійшлися по каютах, і ніхто не вийшов до вечері. Увечері до мене зазирнув доктор. Він виглядав дуже втомленим.

— Не знаю, — сказав він, — як тепер дістанемося до дому. Зник стимул.

— Дістанемося, — відказав я. — Врешті-решт дістанемося. Важко буде.

— Увага всім членам екіпажу! — пролунало по динаміку внутрішнього зв’язку. — Увага всім членам екіпажу!

Говорив капітан. Голос його був хрипким і трохи невпевненим, немов він не знав, що сказати далі.

— Що ще могло трапитися? — Доктор був готовий до нової біди.

— Увага! Вмикаю рацію далекого зв’язку! Йде повідомлення по галактичному каналу.

Канал мовчав уже багато років. І повинен був мовчати, тому що нас відокремлювала від населених планет відстань, на якій безглуздо підтримувати зв’язок.

Я поглянув на доктора. Він заплющив очі і відкинув назад голову, наче визнав, що все, що відбувається зараз — сон, не більш як сон, але прокидатися неможна, інакше зруйнуєш надію на диво, що приснилося.

Був шурхіт, гудіння невидимих струн. І дуже молодий, з біса молодий і схвильований голос закричав, прориваючись до нас крізь мільйони кілометрів:

— «Спартак», «Спартак», ви мене чуєте? «Спартак», я вас перший виявив! «Спартак», починайте гальмування. Ми з вами на зустрічних курсах. «Спартак», я — патрульний корабель «Олімпія», я — патрульний корабель «Олімпія». Чергую у вашому секторі. Ми вас розшукуємо двадцять років! Мене звати Артур Шено. Запам’ятайте, Артур Шено. Я вас перший виявив! Мені дивовижно пощастило. Я вас перший виявив!.. — Голос зірвався на високій ноті, Артур Шено закашлявся, і я раптом виразно побачив, як він нахилився вперед, до мікрофона в тісній рубці патрульного корабля, як він не сміє відірвати очей від білої цятки на екрані локатора. — Даруйте, — продовжував Шено. — Ви мене чуєте? Ви собі уявити не можете, скільки у мене для вас подарунків. Повний вантажний відсік. Свіжі огірки для Долинського. Долинський, ви мене чуєте? Джерасі, Вероніка, римляни шлють вам торт з цукатами. Ви ж любите торт з цукатами…

Потім запала довга тиша.

— Починаємо гальмування! — порушив її капітан.

З російської переклав Віталій Геник

Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Чудеса в Гусляре. — М.: Молодая гвардия, 1972. — 368 с. — (Б-ка советской фантастики).

Пам’ятників і монументів на Марсі небагато. Історія його освоєння швидше буденна, аніж драматична.

Монументи на Землі накопичувалися тисячоліттями. На Марсі їх почали зводити років двадцять тому. Доти їх встановлювали на Землі, удома, звідки летіли експедиції до Марса і куди вони поверталися. Тоді не існувало жителів Марса. Кожен знав, що повернеться на Землю. І чекав цього дня.

А коли перші люди залишилися тут жити назавжди, коли тут народилися діти, які лише за картинами знали, якого кольору небо на Землі, прийшла пора звернутися до минулого, тому що воно з’явилося в той самий день, коли майбутнє набуло рис постійності.

Перші експедиції і не гадали про те, щоб відзначати свої заслуги монументами. Щоправда, від них монументи залишилися — геодезичні знаки і засипані піском куполи покинутих баз. Тоді здавалося, що на Марсі немає нічого довговічного. Пилові бурі пожирали метал, а перепади температур в порошок дробили скелі. Монументи встановлювали на Землі.

І першим пам’ятником Марса став пам’ятник Петкову. Він був споруджений за рішенням Ради марсіанських баз через вісімнадцять років після події, якій він присвячений.

Пам’ятник Славко Петкову стоїть у двох кілометрах від Третьої бази, в тому місці, де, немов спина кита, над жовтою рівниною піднімається гнейсовий горб. Петков загинув значно далі від бази, в низині. Але поставити там пам’ятник дуже важко — його весь час заносило б піском.

Того дня Славко Петков з доктором Григоряном виїхали на всюдиході до Третьої бази, де розташовувалася геологічна партія. У партії трапилася біда — четверо з шести геологів звалилися від піщаної лихоманки.

Була пора бур, і до бази міг дістатися тільки всюдихід. Григорян узяв з собою сироватку, а Славко Петков, який вів усюдихід, — пошту, тому що якраз за три дні до того прийшов корабель із Землі.

Треба було проїхати сто вісімнадцять кілометрів пустелею, і Петков з Григоряном гадали, що дістануться до бази, переночують там і повернуться додому.