Кір Буличов - Оповідання

До останньої планети ми підлетіли, коли в резерві залишався місяць. Через місяць ми повинні були стартувати до Землі. Інакше ми не повернемося на Землю. Нас було вісімнадцять, коли ми стартували із Землі. Нас залишалося дванадцять. І лише на останній планеті, мало пристосованій для людини (решта були зовсім не пристосовані), ми знайшли сліди діяльності розумних істот. І ми в проміжках між пиловими бурями вгризалися в скелі, греблися в піску і поросі, ми хотіли дізнатися все, що можна дізнатися про це розумне життя. Через два дні старт. І майже п’ять років повернення, п’ять років зворотного шляху…

Важка кулька, завбільшки з лісовий горіх, лежала у мене на долоні. Вона не окислювалася. Вона була очевидною, як пісок, скелі і хмара, що нависла над нами.

— Джерасі! — крикнув я. — Кулька.

— Га? — Вітер, що здійнявся, відносив слова убік. — Яка кулька?

Заряд пилу обрушився на нас зверху.

— Перечекаємо? — запитала Марта, підхопивши кульку. — Важка…

— До всюдихода, — сказав по рації капітан. — Велика буря.

— Може, ми її перечекаємо тут? — запитав Долинський. — Ми щойно знайшли кульку. Металеву.

— Ні, до всюдихода. Велика буря.

— Стривай, — сказав Джерасі. — Якщо насправді велика буря, то краще нам забрати піраміду. Її може так засипати, що за завтрашній день не розкопаємо. І доведеться відлітати майже з порожніми руками.

— Не розкопаємо — залишимо тут, — сказав капітан. — Вона знята нами, обміряна… Бо ще вас самих засипле. Розкопуй тоді…

Долинський засміявся.

— Зате ми триматимемося за знахідки. Нас не віднесе.

Новий заряд пилу обрушився на нас. Курява осідала поволі, крутилася навколо нас, мов зграя настирливої мошкари.

Джерасі сказав:

— Узялися за пірамідку?

Ми погодилися.

— Долинський, піджени сюди всюдихід. Там все готово.

Там і справді було все готово. Всюдихід був забезпечений підйомником.

— Наказую негайно повернутися на корабель, — сказав капітан.

— А де геологи? — запитав Джерасі.

— Вже повертаються.

— Але ми не можемо залишити тут цю піраміду.

— Завтра повернетеся.

— Буря зазвичай продовжується два-три дні.

Кажучи так, Джерасі накинув на піраміду петлю троса. Я узявся за різак, щоб відпиляти променем основу пірамідки. Різак задзижчав, камінь почервонів, затріщав, борючись з променем, опираючись йому.

Хмара, такої темної я ще не бачив, нависла просто над нами, і стало темно, курява залітала хмарами, вітер штовхав, норовив витягнути вгору, закрутити в смерчі. Я відштовхнув Марту, яка заходилася було допомагати мені, крикнув їй, щоб ховалася у всюдиході. Краєм ока я намагався стежити за нею — чи послухалася. Вітер налетів ззаду, мало не повалив мене, різак сіпнувся в руці і прокреслив по боці пірамідки яскраво-червону подряпину.

— Тримайся! — крикнув Джерасі. — Трохи залишилося!

Пірамідка не піддавалася. Чи встигла Марта сховатися у всюдихід? Там, вгорі, швидкість вітру несусвітна. Трос напнувся. По рації щось сердите кричав капітан.

— Може, облишимо, справді?

Джерасі стояв поряд, притиснувшись плечима до стінки розкопу. Очі у нього були відчайдушні.

— Дай різак!

— Сам!

Пірамідка несподівано скрикнула, як скрикує зрубане дерево, відриваючись від пня, і маятником злетіла в повітря. Маятник метнувся до протилежної стінки розкопу, розкидав пластикові щити і полетів до нас, щоб розчавити нас на млинець. Ми заледве встигли відскочити. Пірамідка врізалася в стіну, злетіла хмара пилюки, і я втратив з виду Джерасі — мною керував примітивний інстинкт самозбереження. Я повинен був за всяку ціну вискочити з пастки, з ями, в якій шаленів, кидався маятник, трощачи все, намагаючись вирватися з обіймів троса.

Вітер підхопив мене і поніс, немов сухий лист, по піску, і я намагався вчепитися за пісок, і пісок вислизав між пальців, я навіть устиг подумати, що чимось схожий на корабель, що несеться на скелі, якорі якого лише чиркають по дну і ніяк не можуть встромитися в ґрунт. Я боявся знепритомніти від поштовхів і ударів, мені здавалося, що тоді стану ще беззахиснішим, тоді мене нестиме до самих боліт і ніхто ніколи мене не відшукає.

Мене врятувала скеля, що уламком вилазила з піску. Вітер здійняв мене, відірвав від землі, немов хотів закинути в хмари, і тут ця скеля постала на шляху, підставила гострий край, і я все ж знепритомнів.

Напевно, я швидко прийшов до тями. Було темно і тихо. Пісок, що сховав мене, здавлював груди, стискував ноги, і стало страшно. Я був живцем похований.