Кір Буличов - Оповідання

— Ми не чули. Втім, це не грало ролі. Ми думали, що встигнемо.

— Я віддав кульку на аналіз.

— Яку кульку?

— Ти її знайшов. І передав мені, коли я пішов до всюдихода.

— А… Я зовсім забув. А де пірамідка?

— У вантажному відсіку. Вона тріснула. Нею займаються Марта і Рано.

— Значить, моя вахта з капітаном?

— З капітаном, Мартою і Гротом. Нас тепер мало залишилося.

— Зайва вахта.

— Так, зайвий рік для кожного.

Увійшов Грот. Доктор тримав у руках аркуш.

— Нісенітниця виходить, — сказав він. — Кулька зовсім молода. Добридень, Долинський. То я кажу, кулька дуже молода. Їй лише двадцять років.

— Ні, — сказав Долинський. — Ми ж стільки днів просиділи в тому розкопі! Він стародавній як світ. І кулька теж.

Капітан стояв у дверях кают-компанії і слухав нашу розмову.

— Ви не могли помилитися, Грот? — запитав він.

— Мені б зараз саме час образитися, — сказав доктор. — Ми з Мозком чотири рази повторили аналіз. Я сам спочатку не повірив.

— Може, його Джерасі впустив? — запитав капітан, обернувшись до мене.

— Долинський бачив — я його вишкріб з породи.

— Тоді ще один варіант залишається.

— Він маловірогідний.

— Чому?

— Не могло ж за двадцять років все так зруйнуватися.

— На цій планеті могло. Пригадай, як тебе несло бурею. І отруйні випари в атмосфері.

— Отже, ви вважаєте, що нас хтось випередив?

— Так. Я так думаю.

Капітан виявився правий. Наступного дня, розпилявши пірамідку, Марта знайшла у ній капсулу. Коли вона поклала її на стіл в лабораторії і ми з’юрмилися за її плечима, Грот сказав:

— Шкода, що ми запізнилися. Всього на двадцять років. Скільки поколінь на Землі мріяло про Контакт. А ми запізнилися.

— Несерйозно, Грот, — сказав капітан. — Контакт є. Ось він, тут, перед нами. Ми все одно зустрілися з ними.

— Багато що залежить від того, що в цьому циліндрі.

— Сподіваюся, не віруси? — сказав Долинський.

— Ми його розкриємо в камері. Маніпуляторами.

— А може, залишимо до Землі?

— Терпіти п’ять років? Оце вже ні, — сказала Рано.

І всі ми знали, що цікавість сильніша від нас, — ми не чекатимемо до Землі. Ми розкриємо капсулу зараз.

— Все-таки Джерасі не марно загинув, — сказала тихо Марта.

Так, щоб тільки я почув.

Я кивнув, узявши її за руку. У Марти були холодні пальці…

Щупальця маніпулятора поклали на стіл половинки циліндра і витягнули згорнутий аркуш. Аркуш пружно розгорнувся. Крізь скло всім нам було видно, що на ньому написано.

«Галактичний корабель «Сатурн». Позивні 36/14

Виліт із Землі — 12 березня 2167 р

Посадка на планеті — 6 травня 2167 р…»

Далі йшов текст, і ніхто з нас не прочитав тексту. Ми не змогли прочитати текст. Ми знову і знову перечитували перші рядки: « Виліт із Землі — 12 березня2167 г .» — двадцять років тому. « Посадка на планеті — 6 травня 2167 г .» — теж двадцять років тому.

— Виліт із Землі… Посадка… У той самий рік.

І кожен з нас, якими б міцними не були у нього нерви, яким би розсудливим і розумним він не був, пережив у цю мить свою неповторну трагедію. Трагедію непотрібності справи, якій присвячено життя, безглуздості жертви, яка нікому не знадобилася.

Сто років тому за земним літочисленням наш корабель пішов у Глибокий космос. Сто років тому ми покинули Землю, упевнені в тому, що ніколи не побачимо нікого з наших друзів і рідних. Ми йшли в добровільне заслання, довшого за яке ще не було на Землі. Ми знали, що Земля чудово обійдеться і без нас, але ми знали, що жертви наші потрібні їй, тому що хтось повинен був скористатися знаннями і вмінням піти в Глибокий космос, до світів, яких можна було досягти, лише пішовши на ці жертви. Космічний вихор зніс нас із курсу, рік за роком ми прагнули до мети, ми втрачали наші роки і відлічували десятки років, що минули на Землі.

— Отже, вони навчилися стрибати через простір, — сказав нарешті капітан.

І я помітив, що він сказав «вони», а не «ми», хоча завжди, кажучи про Землю, вживав слово «ми».

— Це добре, — сказав капітан. — Це просто чудово. І вони побували тут. До нас.

Решту він не сказав. Решту ми доказали кожен про себе. Вони побували тут до нас. І чудово обійшлися без нас. І через чотири з половиною наших роки, через сто земних, ми опустимося на космодром (якщо не загинемо в дорозі), і здивований диспетчер казатиме своєму напарникові: «Поглянь, звідки узявся цей бронтозавр? Він навіть не знає, як треба приземлятися. Він нам усі оранжереї навколо Землі зруйнує, він розколе дзеркало обсерваторії! Звели кому-небудь підхопити цей одр і відвести подалі, на звалище до Плутона…»