Кір Буличов - Оповідання

— Ви не скучили?

І я відповідав:

— Трохи скучив.

Раз я зважився і навіть розповів їй про те, як мене виліковує від нездужань і поганих думок її присутність. Ліна посміхнулася і відповіла, що до вечері повернеться її брат, привезе ліки, які вилікують мене від наслідків перельоту.

— До ранку ви будете як новенький. Все зникне.

— А ви?

— Я?

— Ви не зникнете? Як добра чарівниця?

— Ні, — сказала Ліна упевнено. — Я буду завтра.

За вечерею вся сім’я, окрім хворої бабусі, зібралася за довгим столом. Несподівано для мене виявилося, що в будинку, який здавався абсолютно порожнім, живе не менше десяти людей. Господар будинку, втомлений і блідий, сидів поряд зі мною і стежив за тим, щоб я випив всі ліки, привезені його сином, студентом-медиком. Ліки, як їм і належить, виявилися неприємними на смак, але я був слухняний і нікому не сказав, що єдиними справжніми й безвідмовними ліками вважаю Ліну. Ліна співчувала мені і навіть морщилася, якщо в ході лікування мені траплялася особливо огидна пігулка.

Господар будинку сказав, що його матері краще. Вона заснула. Незважаючи на втому і блідість, він був балакучий, смішливий і являв собою контраст з тою похмурою людиною, яка зустріла мене на космодромі. Тоді він був стурбований станом матері, а тепер…

— Вона прокинулася, — сказав раптом господар.

Я мимоволі прислухався. Ні кашлю, ні зітхання — в будинку абсолютна тиша.

— Я піднімуся до неї, — сказав його син. — Ти втомився, батьку.

— Що ти, — заперечив господар. — У тебе завтра заняття.

— А хіба ти вільний?

— Ми підемо разом, — сказав батько. — Даруйте.

Ліна провела мене до кімнати і сказала:

— Сподіваюся, ви заснете.

— Неодмінно, — погодився я. — Особливо якщо серед ліків було і снодійне.

— Звісно, було, — сказала Ліна. — На добраніч.

Я і справді швидко заснув.

Наступного дня я встав цілком здоровим. Я поспішив у сад, сподіваючись зустріти Ліну. Вона мене чекала там, біля басейну. Я хотів було розповісти їй, як добре я спав, як я радий цьому запашному ранку і зустрічі з нею, але Ліна мені й рота не дала розкрити.

— Ну й чудово, — сказала вона, немов прочитала мої думки. — Бабусі теж краще. Зараз батько відвезе вас до інституту. А увечері я чекатиму. І ви розповісте, як працюєте, що цікавого побачили.

— Ви і самі здогадаєтеся.

— Чому?

— Ви можете читати думки.

— Неправда.

— Я не можу помилитися. Адже ви не стали чекати, поки я сам скажу, як себе почуваю. Вчора ваш батько підвівся з-за столу, тому що прокинулася бабуся. А в будинку було тихо. Він нічого не міг почути.

— Все одно неправда, — сказала Ліна. — Навіщо читати чужі думки? І ваші зокрема.

— Немає чого, — погодився я.

І мені було трохи сумно, що Ліні справи немає до моїх таких приємних для неї думок.

— Доброго ранку, — сказав батько Ліни, спускаючись у сад. — Ви сьогодні зовсім здорові. Я радий.

— Все-таки я маю рацію, — сказав я тихо Ліні, перш ніж піти за її батьком.

— Навіщо читати думки? — повторила вона. — У вас усе на обличчі написано.

— Все?

— Навіть надто багато.

Минуло декілька днів. Удень я працював, а увечері бродив по місту, вибирався в поля, у ліс, на беріг великого солоного озера, в якому водилися панцирні риби. Іноді я був сам, іноді з Ліною. Я звик до моїх господарів, познайомився ще з двома чи трьома інженерами. Але при всій звичайності мого існування мене ні на хвилину не полишало відчуття справжньої незвичайності навколишніх людей. Я майже упевнився в їх здібності до телепатії.

Часом я відчував себе ніяково з Ліною, тому що ловив себе на якій-небудь думці, якою не хотів би ділитися з нею. Мені здавалося, що вона чує безгучні слова і сміється з мене.

Раз я йшов вулицею. Вулиця була зеленою і звивистою, як майже всі вулиці в тому місті. Переді мною йшли хлопчаки. Вони гнали м’яч, а я йшов ззаду, дивився і боровся з бажанням наздогнати їх і ударити по м’ячу.

Я не помітив кореня, що стирчав із землі. Спіткнувся, впав, забився коліном об камінь, і біль був таким несподіваним і різким, що я скрикнув. Хлопчаки зупинилися, наче мій крик ударив їх. М’яч самотньо котився під укіс, а вони забули про нього, обернулися до мене. Я спробував посміхнувся і помахав їм рукою — ідіть, мовляв, далі, наздоганяйте свій м’ячик, дурниці, мені зовсім не боляче. А вони стояли і дивилися.

Я підвівся, але встати не зміг. Видно, розтягнув сухожилля. Хлопчаки підбігли до мене. Один, старший, запитав:

— Вам дуже боляче?