Кір Буличов - Оповідання

— Ні, не дуже.

— Я збігаю по лікаря, — сказав інший.

— Біжи, — сказав старший. — Ми почекаємо тут, поки ти повернешся.

— Та що ви, хлоп’ята, — сказав я. — Розтягнув сухожилля. З ким не буває? Зараз мине.

— Звичайно, — відказав старший.

І, наче послухавшись його, біль ослаб, сховався. Хлопчаки дивилися на мене серйозно, мовчали. Лише найменший раптом заплакав, і старший сказав йому:

— Біжи додому.

Той побіг.

Підійшов лікар. Він жив, виявляється, в сусідньому будинку. Оглянув ногу, зробив укол, і хлопчаки відразу зникли, лише стукіт м’яча ще якийсь час нагадував про них.

Лікар допоміг мені дістатися до будинку. Я відмовлявся, запевняв його, що дійду і сам.

— Мені вже не боляче. Боляче було лише в першу мить. Хлопчики могли б підтвердити.

— Ви гість у нас? — запитав лікар.

— Так.

— Тоді зрозуміло, — сказав лікар.

Удома, не зважаючи на ранню годину, всі були в зборі. Бабусі стало гірше. Настільки, що слід було терміново везти в лікарню, оперувати.

Я підійшов до Ліни. Вона була бліда, під очима синяки, лоб морщився.

— Все обійдеться, все буде гаразд, — сказав я.

Вона не відразу розчула. Озирнулася, ніби не впізнала.

— Все обійдеться, — повторив я.

— Спасибі. Ви впали?

— Нічого страшного. Вже не боляче.

— А бабусі дуже боляче.

— А чому їй не зроблять укол? На мене він подіяв відразу.

— Не можна. Вже нічого не допомагає.

— Я хотів би бути чимось корисний.

— Тоді йдіть собі. — Вона сказала, явно не бажаючи мене образити. Рівним, безбарвним голосом, наче попросила принести води. — Відійдіть подалі. Ви заважаєте.

Я пішов у сад. Я був зайвим. Я й справді намагався не ображатися. Адже їй погано. Їм усім погано.

Я бачив, як вони поїхали. Я залишився сам у будинку. Піднявся нагору, в зоопарк. Кішка впізнала мене, підійшла до сітки і потерлася об неї, вигинаючи хвіст. Домашнім кішкам не належить жити в клітках, але вона була тут екзотичним, рідкісним звіром. Я теж був рідкісним звіром, який не розумів того, що відбувається, і не міг розраховувати на розуміння. Адже мені здавалося, що ми з цими людьми сталі близькі. Моя неповноцінність виявилася в невідповідну мить, але в чому неповноцінність? Я розумів, що слід поїхати до лікарні, — там я дізнаюся щось важливе. Ніхто не кликав мене туди, і, найпевніше, моя присутність буде небажаною. І все-таки я не міг не поїхати.

Мене ніхто не зупинив біля входу до лікарні. Лише дівчина край сірого пульту запитала, чи не допомогти мені. Я назвав ім’я бабусі, і дівчина провела мене до ліфта.

Я йшов довгим коридором, дивним, зовсім не лікарняним коридором. Уздовж стін його стояли крісла, впритул одне до одного. У кріслах сиділи люди. Вони були здорові, цілком здорові. Вони сиділи і мовчали, і їм було боляче.

Біля матових дверей в операційну я побачив моїх друзів. І Ліну, і її батька, і братів. Тут-таки, в сусідніх кріслах, сиділи наші спільні знайомі — ті, хто працював разом з нами, жив поряд. Ліна поглянула на мене. Зіниці її ковзнули по моєму обличчю. І в них був біль.

Я опустився у вільне крісло. Ніяково було розглядати людей, яким до мене немає справи. Я вже знав те, що здавалося таємницею годину тому.

Чекати довелося недовго. Несподівано, немов невидимий чаклун провів над ними долонею, вони ожили, просвітліли, заворушилися. Хтось сказав: «Дали наркоз». Вони домовилися, хто залишиться чергувати тут, хто повернеться після операції, коли наркоз перестане діяти.

Ліна підійшла до мене. Я встав.

— Даруйте, — сказала вона. — Я дуже винна, але ви ж розумієте…

— Розумію. Як же я можу сердитися? Мені лише сумно, що я чужий.

— Не треба. Адже ви не винні.

— Знаєте, коли я сьогодні впав, до мене підбігли хлоп’ята. І залишалися поряд, поки не прийшов лікар.

— А як же інакше?

До нас підійшов її батько.

— Спасибі, що ви прийшли, — сказав він. — Захопіть, будь ласка, з собою Ліну. Ми тут без неї впораємося. Професор запевнив мене, що операція пройде вдало.

— Я залишуся, батьку, — сказала Ліна.

— Як знаєш.

— Зрозумійте, — сказала Ліна, коли батько відійшов. — Дуже важко було б пояснити все із самого початку. Для нас це так само природно, як їсти, пити, спати. Дітей навчають цьому з перших днів життя.

— Це завжди так було?

— Ні. Ми навчилися цьому декілька поколінь тому. Але потенційно це було завжди. Може, і у вас теж, приховане в глибині мозку. Навіть дивно думати, що інші світи позбавлені цього. Адже в кожній розумній істоті живе бажання володіти такою здатністю. Невже ні?