Кір Буличов - Оповідання

Ясно. Слід вийти у коридор і подивитися, що відбувається в шафі. Я й не очікував нічого там побачити — адже стіна товста, а дзвін лунає біля самого вуха. Але все ж одяг капці і визирнув назовні. Всі спали. Коридор був темний, я засвітив лампочку і при світлі її переконався, що в коридорі нікого немає. Я підійшов до шафи, прочинив її. Мені довелося притримати дитячу ванночку, повну довоєнних журналів, яка відразу вирішила вивалитися назовні. Другою рукою я підхопив порожню позолочену раму і навалився животом на решту речей. У такій позі я стояв, напевно, хвилини півтори. Нарешті мені здалося, що я чую віддалений дзвін. Можливо, тільки здалося — надто вже сильно я прислухався. У будь-якому випадку звуки долинали не з шафи. Я закрив шафу і повернувся в кімнату. І тільки-но увійшов, як тут-таки почув — дзень…

Напевно, цілу годину я прикладав вухо до різних точок стіни, поки не переконався абсолютно точно, що звук народжувався за сірою плямою на шпалерах на рівні моїх грудей, у вісімдесяти сантиметрах від кута алькова. Теоретична частина мого тлумачення закінчилася. Тепер час було переходити до експерименту.

Мені вже абсолютно розхотіло спати. Я посунув до стіни стілець і заходився думати, відривати мені шпалери чи утриматися. І не знаю, до якого б я прийшов рішення, коли б не сильний удар, майже гуркіт, що змінив рівномірне побрязкування. І тут запала тиша.

Ніж я узяв на кухні. Із столу бабусі Каплан. Ніж був довгий, добре заточений (моя робота) і з гострим кінцем. Те, що потрібно. Ще я узяв молоток. Простукати стіну. Дивно, що я не здогадався зробити цього раніше, але мене можна зрозуміти — не щодня у вашій стіні заводяться привиди. Я стукав по стіні не дуже голосно. Все-таки сусіди сплять. У стіні простукувався чотирикутник, сімдесят на сімдесят, за яким явно знаходилася порожнеча. Тепер сумнівів не залишалося. Я узявся за ніж і вирізав шматок шпалер у центрі цього квадрата. Шпалери відокремилися з легким тріском, виявивши під собою обривки газети і клаптик блакитної стіни. Я раптом пригадав, що такою стіна була під час війни, і навіть пригадав, які у нас тоді стояли меблі, і пригадав, що у нас було затемнення — чорне паперове полотно з дрібними дірочками — як зоряне небо. І я його називав не затемненням, а просвітленням, і мама завжди сміялася.

Біля самого вуха знову щось брязнуло. Я постукав гострим кінцем молотка по синій фарбі і відлупав шматок тиньку. Потім подумав, що треба б підстелити газету на підлогу, але не став цього робити — все одно вже насмітив.

З-за штукатурки визирнули рожева цеглина і жовтувата смужка розчину навколо. Цеглина сиділа міцно, і я промарудився з нею хвилин десять, поки вона не захиталася і не покинула звичне місце.

За цеглиною була чорна дірка. Я запалив сірник і посвітив усередину. Сірник освітив цеглину на протилежній стороні тайника і щось блискуче внизу. Я обережно запустив руку туди і насилу дотягся до дна ніші. Пальці захопили метал. Кружечки металу. Я витягнув їх на світло. Це були старовинні срібні монети.

Вони були теплими.

Оце так! Скарб. У власній кімнаті знайти скарб! Дивовижно. А втім, хіба мало скарбів буває в стінах старих будинків? Щоправда, коли про це читаєш у газеті або в книзі, — одне, але коли це трапляється з тобою…

Я знову запустив руку всередину і дістав ще жменю. Щось більше лежало там само, але, щоб дістати «це», слід було розширити отвір. Я роздивився монети трохи краще, вони були дуже старими і неросійськими. На них були зображені якісь стародавні царі, і на фізіономіях царів стояли глибокі тавра з нерозбірливим малюнком. Щось на кшталт вершника зі списом. Я цілий перемазався і дивом не розбудив весь будинок, поки виймав ще ряд цеглин. Тепер я міг засунути в нішу голову.

Але робити цього я не став. Я узяв зі столу лампу і поставив її на підсунений стілець. Другий стілець поставив поряд. Тепер у мене були всі можливості для вивчення дірки на найвищому науковому рівні. Я обтрусив з себе вапно, підклав під лампу якнайвищий стос книжок, щоб світло падало в нішу, і тоді зазирнув усередину.

І ось що я побачив:

Ніша зі скарбом являла собою правильний кубик, витесаний у стіні. Задня стінка ніші була гладкою і новенькою, немов цеглини уклали в неї лише вчора, і для міцності вона була армована залізними смугами. Бічних стінок я відразу не розгледів, тому що очі зрадили мене — замість того щоб систематично вивчати картину, що відкрилася переді мною, вони втупилися у дно ніші, завалене монетами. Крім того, на дні лежали чаша з якогось коштметалу і, як не дивно, залізна рука. Напевно, від обладунків.