Кір Буличов - Оповідання

Центр пульта займала часова шкала. Уздовж неї йшли світляні цятки. Одна з них, біля року 1667-го, горіла яскравіше від інших, і саме біля неї стояла стрілка. Закінчувалася шкала 2056 роком.

Внизу йшло густе плетиво дротів і провідників і ряд кнопок невідомого мені поки призначення. Раптом цятка біля року 1667-го засвітилася яскравіше, і в ту ж мить я відчув над головою гудіння. Цього разу я зрозумів, що все це може означати, і відсмикував голову. Невелика книга в шкіряній палітурці із застібками глухо стукнулася об підлогу ніші. Я встиг помітити, що в ту мить, коли вона впала, у стелі з’явився отвір точно в розмір книги. Все ясно. Я вгадав. Червоним світлом спалахнула на мить цятка 1667 року. Кінцева станція не засвітилася. Ну що ж, очевидно, поки не помітили поломки і продовжують працювати марно. Як же дати їм зрозуміти? Може, вони так і не бачать поблимування в 67-му? А поки я узяв викрутку і почав перевіряти контакти. Це забрало у мене ще години дві. Я діяв майже навмання. У схемі я так до ладу і не розібрався, хоч з дитинства числюся в радіоаматорах. Я порпався і роздумував про те, що цікаво б побувати в майбутньому і дізнатися, як там живуть люди, і чи вдасться мені зробити що-небудь тямуще в житті, і чому я помру. І ще я думав, що непогано б побувати і в минулому. І зайти, наприклад, до письменника Олександра Черняєву і дізнатися, як же він збирався закінчити свій роман.

І тут я виявив поломку. Ви маєте повне право мені не вірити. Куди вже мені. Але я замотав розрив фольгою — паяльника у мене не було — і вирішив подивитися, що буде далі. Я був страшно гордий, що знайшов все-таки цей чортів контакт. І тут засвітилася знову лампочка 1667 року, і знову пролунало над головою слабке гудіння. Але я нічого не побачив, і нічого не впало зверху, лише засвітилася друга лампочка, вже не в моєму році, а прямо в 2056-му. Все правильно. Вони отримали свою посилку. Я можу спати спокійно.

Я відкинувся на стільці і зрозумів, що страшно втомився і що вже темно. І що я сам не дуже вірю в те, що відбулося. І не знаю, як відправити за призначенням мотлох, що скупчився у мене.

У двері постукали.

— Хто там? — запитав я.

— До тебе, — сказала бабуся Каплан. — Ти що, дзвінка не чуєш? Я повинна за тебе відчиняти? Ти знову мій ніж узяв?

Я підійшов до дверей і сказав:

— Ніж я віддам пізніше. Не сердьтеся.

Вона добра стара. Тільки любить побурчати. Це вікове.

За дверима стояв чоловік років сорока у синьому комбінезоні, з валізкою в руках.

— Ви до мене? — запитав я.

— Так. Я до вас. Дозволите увійти?

— Заходьте, — сказав я і тут пригадав, що увійти до мене неможна.

— Одну хвилину, — сказав я, зачинив двері перед його носом і терміново засунув на місце полицю з книгами.

— Даруйте, — сказав я, впускаючи його, — у мене ремонт і трохи безлад.

— Нічого, — відказав він, зачиняючи за собою двері.

І тут він побачив цеглини на підлозі. Подивився на них, потім на мене. І сказав:

— Я представник історичного музею. Ми отримали відомості, що вами знайдений скарб великої цінності, і ми хотіли б ознайомитися з ним.

Щось у мові цього чоловіка, в манері тримати валізу і в чомусь ще, невловимому для інших, але зрозумілому мені, що проник у таємниці часу, підказало єдине правильне рішення: не з музею він.

— Я все вже полагодив, — сказав я.

— Що ви полагодили?

— Вашу поштову скриньку.

Я відсунув полицю і підвів його до ніші. Я показав йому контакт і сказав:

— Ось тільки паяльника у мене не було, довелося фольгою замотати.

Тут засвітилася лампочка в 1667 році, і він зрозумів, що я все знаю.

Листоноша-механік з 2056 року запаяв контакт, переправив у майбутнє речі, і потім ми з ним заклали дірку в стіні так, що навіть мені не здогадатися, де вона була. І він дуже дякував мені і трохи дивувався з моєї кмітливості, але коли я його запитав, що буде через сто років, він відповідати відмовився і сказав, що я сам повинен розуміти — відомості такого роду він розголошувати не може.

Потім він запитав, чого б я хотів. Я сказав, що спасибі, нічого.

— То, значить, ніяких прохань? — запитав він, беручись за ручку валізки.

І тут я зрозумів, що у мене є одне прохання.

— Скажіть, ваші люди бувають у різних роках?

— Так.

— І двадцять років тому?

— І тоді. Лише, зрозуміло, зі всіма обережностями.

— А під час війни і блокади хто-небудь був у Ленінграді?

— Звичайно.

— Ось що, виконаєте таке прохання. Мені треба передати туди посилку.

— Але це неможливо.