Кір Буличов - Оповідання

Зачекайте, а чому жарт? Хто так жартуватиме? Бабуся Каплан? Але ж вночі вона спить, і до того ж у неї з віком атрофувалося почуття гумору. Ще хто з сусідів? А може, я з’їхав з глузду? Тоді і Митін з’їхав глузду, а він людина твереза.

Я узяв до рук чобіт. Він ще пах свіжою шкірою і податливо гнувся в руках. Я приміряв шолом. Шолом насилу налізав мені на голову. Він був важкий і справжній, не жерстяна підробка для «Мосфільму». Так я і сидів у шоломі, з чоботом у руках. І чекав край моря погоди. Я перебирав у пам’яті всі події ночі. Дзвін і удари в стіні, теплі монети, залізна рука. Затим пригадав, як монета звалилася зі стелі ніші мені на руку. Я розмірковував і нічого не зміг придумати.

Потім у повній розгубленості я всунув всередину руку і обмацав стелю ніші.

Вона була ховзькою, мов дзеркало, що відображало суцільну ніч.

Я вийняв ще декілька цеглин, щоб зручніше було працювати, і за годину ніша повністю позбулася передньої стінки. Я зміг розгледіти нішу у всіх подробицях. Залізні смуги на задній стінці виявилися не залізними, а з того самого чорного дзеркального сплаву, що й стеля, а одна з бічних стінок була поділена білими смужками на квадрати. Низом її йшли якісь лінії, і між ними були тонкі шпари. Цими шпарами я і вирішив впритул зайнятися. Я всунув голову в нішу, щоб зручніше було працювати, і в ту ж мить мене вдарили по голові, та так сильно, що я мало не отримав струс мозку. Я рвонув голову назовні. Боляче стукнувши мене по кінчику носа, на підлогу ніші впав старовинний пістолет з ледь загнутою ручкою. Я подивився вгору. Стеля була все такою ж гладкою і чорною. Чортівня. Треба було тобі жити двадцять шість років при Радянській владі, щоб на власному досвіді переконатися, що потойбічні сили все-таки є?

«Ну, а якщо їх все-таки немає? — раптом подумав я, крутячи в руці пістолет. — Якщо вся ця чортівня має якесь пояснення? Тоді яке? На що це все схоже? — думав я, дивлячись у чорну пащу ніші. — Що це нагадує зі знайомих мені речей?» Розумієте, я вирішив шукати відповідь цього завдання за аналогією.

Я думав хвилин двадцять. І раптом мені спала на думку аналогія. Цей жарт нагадує мені поштову скриньку. Так, звичайнісіньку поштову скриньку. У неї через шпару кидають листи і бандеролі. Так. Ходімо далі. Якщо б це була особлива поштова скринька, то, значить, в ній має бути отвір для одержувача. Тут і чаїлася заковика. Одержувача не було. Адже, поки я не зламав стінку, скринька не мала виходу. Все, що в неї потрапляло, залишалося в ній лежати.

Подивимося на цю проблему з іншого боку. Хто і що в цю поштову скриньку опускає? Хто — поки невідомо. Але що — я вже знаю. Всілякі російські речі допетрівської епохи. Звідки їх беруть? З музею? Крадуть? Малоправдоподібно.

І третє. До вчорашньої ночі в поштову скриньку ніхто нічого не клав. Сьогодні поклав. Якби це трапилося раніше — за останні двадцять років, — то я б почув який-небудь дзвін. Або мама почула б. У неї добрий слух. Отже, ящик почав діяти тільки вчора. А можливо…

І тут мені спала на думку абсолютно божевільна ідея, яку можна пояснити лише тим, що я потрапив в абсолютно божевільну ситуацію.

Значить, у мене є поштова скринька, з якої немає виходу, в неї кладуть речі дуже давно минулих років. І до сьогоднішнього дня не клали.

А що, як сьогодні отвору цього немає, а тоді він був? Розумієте мене? Тоді, коли клали ці речі. Триста років тому. Коли цей будинок був новеньким. І що, як цей отвір є, тоді, коли ці речі належить виймати? В майбутньому. Через сто років. Або через двісті років. Коли житимуть ті люди, які зможуть їздити на декілька сотень років у минуле.

Якщо ця божевільна ідея має сенс, то стає зрозуміло, чому речі почали з’являтися тільки вчора. Не тому що скринька запрацювала вчора, а тому що вона вчора зламалася. Так, зламалася. На лінії «минуле — майбутнє» полетів якийсь транзистор. І вийшла діра. А може, пробило ізоляцію — хіба мало що може трапитися. І ось до мене в кімнату, в мій час почали падати речі, роздобуті археологами майбутнього у далекому минулому.

Ідея мені сподобалася. Але яка моя роль у всій цій історії? Викликати електрика, щоб подивитися нішу? А потім відправлять мене до божевільні? Скористатися плодами поломки і збирати жнива з чужої роботи? Виміняти у Митіна всю його бібліотеку? Теж якась нісенітниця виходить.

Я поставив увімкнену лампу в нішу і протер носовичком бічну стінку. Затим обмацав її пальцями і вставив у вузьку шпару внизу кінчик ножа бабусі Каплан, який я знову поніс з кухні. Я діяв обережно, тому що боявся зламати машину назовсім. І буває ж таке везіння — раптом ця стіна піддалася і відкрилася. За нею виявився пульт, і все стало цілком зрозуміло. Я мав рацію.