Кір Буличов - Оповідання

Бауер постукав каблуком по плиті.

— Там, внизу, порожньо, — сказав він.

— Треба увійти до будинку, — сказав я.

Бауер кивнув, але якийсь час ми не рушали з місця. Зрозуміло, ми повинні були щось робити. Не стояти ж вічно посеред порожнього майдану. І простіше було б зробити перший крок, якби місто було зруйноване, об’їдене вітрами, якби місто було мертве.

Але воно не було мертвим. Місто прикидалося. Наче замислило дивну гру, ніби було збудоване спеціально для нас, мовби це було не місто, а видиво, голос сирени, приманка і там, під плитами, зачаївся Мінотавр, що чекає своєї жертви.

Так само думав і Бауер. За довгий політ починають думати схоже. І поводитися схоже. Бауер сказав:

— Зараз з-за рогу вийде Житель міста і скаже: «А ось і я».

— Ходімо? — сказав я.

— Обережніше, — почувся голос.

Я здригнувся. Це капітан почув нашу розмову.

— Можливо, там ховається всяка звірина.

Скрипнули двері. Приміщення за ними було обширним, лунким і похмурим. Потертий килим тягнувся між двома рядами круглих столів. Столи були однакові, лише на одному лежала на боці ваза з відбитою ручкою.

Ми йшли між рядами, ставало все темніша, і сірі вікна за спиною перетворилися на очі, що свердлили поглядом. Бауер увімкнув шоломовий ліхтар і клацнув кнопкою на кобурі. Кришка відскочила, і рукоятка пістолета блиснула тьмяно і зловісно. Промінь ліхтаря ковзнув по довгому бар’єру, який перегороджував дорогу. Бауер нахилив голову, і промінь світла вихопив темну пляму на бар’єрі. Хтось перекинув на бар’єр каламар. Або бутель з фарбою. У темній плямі відбилася людська долоня. Бауер провів пальцем по плямі. Чорнило давно висохло.

— Може, повернетеся? — запитав Гусєв по рації.

— Тут сходи вниз, — сказав Бауер. — Спустимося. Пізно вже тікати.

Двері в кінці нешироких сходів були прикриті. Бауер натиснув на ручку. І відразу ж навколо нас спалахнуло світло. Неяскраве, рівне, жовтувате. Зі скрипом від’їхали убік ґрати. Ми опинилися на складі. До самої стелі громадилися штабелі ящиків, контейнерів, кулястих посудин, коробок і пачок. Склад очікукав господарів. Вони не прийшли, і він готовий був щедро поділитися з нами своїми багатствами…

— Ну хоча б один труп, — говорив Гусєв, ходячи по кают-компанії. Він високо підіймав ноги, переступаючи через стоси фотографій, графіків, звітів. — Хоча б одна жива душа! Як вони умудрилися себе знищити без жодного сліду? Ви мені можете сказати?

— Ні.

— Що це за біда, яка стерла з планети всіх живих людей? Адже ми обшукали вже декілька міст, ганяли біозонд у морі, нишпорили по горах. Що це? Абсолютна зброя?

— Абсолютна зброя знищила б і вовків, і оленів, і птахів, — відповів капітан. — А звіри живі. Майже всі у сплячці, але живі. Чекають літа.

— Чи вони пішли в підземні печери? Але навіщо? Та й не прогавили б ми печер, в яких може сховатися півтора мільярди розумних істот.

Бауер сидів на підлозі, витягнувши вперед довгі ноги, дивився на Гусєва знизу. Він сказав:

— Класична ситуація. Таємниця «Марії Целести».

— Що?

— Не пам’ятаєш?

— Не пам’ятаю.

— Років двісті тому в океані виявили судно. «Марія Целеста». Білі вітрила, наповнені вітром, і і так далі. Все у повному порядку — ні течі, ні слідів пожежі. Але жодної людини на борту. Йде собі по морю порожній неушкоджений корабель. Каструля на плиті в камбузі, дитяча іграшка на палубі. Шлюпки цілі. Досі таємниця не розкрита.

— А чому дитяча іграшка? — запитав капітан.

— На борту була чиясь дружина. З дитиною. За деталі не ручаюся. Головне — всі зникли.

— Якщо це епідемія, — сказав я, — то вже дуже багато доведеться робити допущень. І що померлі розчинялися в повітрі, і що диких звірів не зачіпала хвороба.

— До речі, — сказав Бауер. — У них в будинках жили домашні тварини. Їх теж немає.

— І ще одна деталь, — сказав Гусєв, роздивляючись якусь фотографію, — немає зимового одягу.

— І системи опалення, яка могла б упоратися з зимою.

Капітан потягнувся, хруснув пальцями.

— Отже, можемо поки зупинитися на робочій гіпотезі. Раніше таких холодів вони не знали. А коли вдарив мороз, він застав їх зненацька. І тоді щось трапилося.

— До речі, — сказав Гусєв. — Вчора я був у музеї. У великому місті, кілометрах у ста п’ятдесяти від місця першого приземлення. Там, в історичній секції, маса зображень людей у зимовому одязі. Є і шуби, і всілякі хутряні речі.

…Ми з Бауером стояли в коридорі житлового будинку. У нас у плані пошуків стояв житловий будинок: обмір, фотографування, збір зразків.