Кір Буличов - Оповідання

Але ранок завжди був сірим, вітряним і безживним.

Поступово планета наближалася до сонця. Стало тепліше. Сонячні промені часом уже проривалися крізь сизі хмари, і тоді на очах осідали замети, стихала на хвилину віхола. І тут-таки знову з люттю кидалася на місто, тільки-но хмарам вдавалося заховати сонце. Гліб Бауер притягнув звідкись гілку з набубнявілими бруньками і запевняв мене, що вона розцвіте до нашого від’їзду.

— Завтра-післязавтра, — сказав він, розлігшись на килимі, — Мозок подужає їхню мову.

— Звідки знаєш?

— Він сам сказав.

— Післязавтра закінчується наша вахта.

— Дарма, прийдуть інші. А нам час братися до справи. Ми не археологи, а моряки. І ще мене бентежать Сині вежі. Хотів би я дізнатися, що в них заховано. Це єдині споруди на планеті, які нам так і не вдалося відкрити.

— Відповім твоїми ж словами: прийдуть інші. Адже ми не археологи, а моряки. До речі, а раптом люди переховувалися в них?

— Питаєш, а сам знаєш, що нісенітниця.

— Гаразд, це я так. Чай пити будеш?

— Зараз поставлю.

Але він не встиг цього зробити. Увімкнувся динамік, і капітан сказав:

— З екватора йде тепла хвиля. Години через дві у вас почнеться чортзна-що. Такої бурі ми ще не бачили. Катер надійно схований?

— Зараз перевірю, — сказав Гліб, нагинаючись за черевиками. — Певно, мені краще піднятися до корабля.

— А я залишуся, — сказав я. — В будинку мені нічого не загрожує. Камера у мене з собою — зніму бурю.

— Чудово, — сказав капітан. — До зв’язку.

— Ось і весна йде, — сказав Бауер. — Куди ж я шолом поклав?

Буря здійнялася через годину. Бауер ледве встиг вирватися з планети. Буря не стихла і до ранку. Швидкість вітру сягала вісімдесяти метрів. Температура піднімалася на очах, і по снігу мчали, вгризаючись у нього, бурхливі струмки. Водяний пил змішувався з сніговим пилом. Надвечір другого дня місто затопило, вода піднялася до вікон, і потоки спадали вниз, до озер і моря.

Тієї ночі я допізна засидівся над зведеннями і списками. Спав я тяжко, прокидався. Вночі чомусь мене викликав Бауер — він захоплено кричав про те, що Мозок розшифрував нарешті їх мову, що він тепер все знає, що таємниці ніякої немає, але мені дуже хотілося спати, і я порівняно ввічливо попросив його повідомити мені все завтра і не став його слухати. Відключив рацію, порушивши тим самим важливе правило поведінки на недосліджених планетах. Але я дуже хотів спати.

…Був ранок. Я лежав, прислухаючись, як завжди, до шерехів будинку. Біля дверей пролунали голоси. Потім хтось засміявся. Сміялася Крістіна. Я не розплющував очей, тому що не знав, сон це чи Крістіна насправді повернулася додому. Я чекав, коли в передпокої пролунають легкі кроки.

Гримнули двері. Крістіна забарилася в коридорі. Звичайно ж, там висить мій скафандр. Я хотів сказати, щоб Крістіна не боялася, але пригадав, що вона не зрозуміє. Так я і лежав, не розплющуючи очей.

Крістіна увійшла до кімнати і зупинилася біля дверей. Зараз вона побачить біле вовченя і свій портрет на столику. Крістіна не рухалася. Кімната наповнилася дзижчанням — вона ввімкнула фіранки. Стало світліше. Навіть крізь зімкнуті повіки сонце било в очі. Тоді я зрозумів, що це не сон.

Крістіна стояла біля дверей. Я розплющив очі і постарався посміхнутися до неї. Вікна були відчинені, і крізь них виднілося синє небо. Гілка на столі розпустилася, і квіти виявилися того ж кольору, що й очі у Крістіни.

— Доброго ранку, — сказав я. — Даруйте, що я напакостив у вашому будинку.

— Доброго ранку, — сказала Крістіна. — Я не ображаюся.

Лише тут я помітив у неї на грудях коробочку лінгвіста.

З-за її спини несподівано виник Гліб.

— Ми не спали цілу ніч, — сказав він. — А ти відключив рацію, і за це тобі влетить від капітана по перше число.

— Будь ласка, — сказав я, не відриваючи погляду від Крістіни.

…У день відльоту я запитав Крістіну:

— Ти що сьогодні робиш?

— Працюю, — сказала Крістіна. — Ти ж знаєш. Перший тиждень ми приводимо місто до ладу. Всі працюють.

Лінгвіст точно перекладав сенс слів, але абсолютно не вмів передати інтонації і відтінки емоцій.

— Якби ти залишився, — сказала Крістіна, — я б навчилася говорити по-російськи.

Лінгвіст знову переклав тільки формальну суть її слів.

— Я не можу, — сказав я. — Але прилечу, як тільки стане можливо.

— Я не вірю, — сказала Крістіна.

— Можна я візьму на пам’ять твій портрет і біле вовченя?

— Навіщо?

— Я візьму.

— Як хочеш.