Кір Буличов - Оповідання

Лікар приходив після сніданку і сідав на круглий табурет край мого ліжка. Він глибоко зітхав і скаржився мені на свої численні хвороби. Певно, він гадав, що людині, яка потрапила в моє становище, приємно дізнатися, що не вона одна страждає. Я співчував лікареві. Назви хвороб часто були зовсім незрозумілі і від цього могли здатися дуже небезпечними. Навіть дивно, як це лікар ще живе і навіть бігає коридорами лікарні, пристукуючи високими каблучками по сходах. Всім своїм виглядом лікар давав мені зрозуміти: хіба у вас опік? Ось у мене зуб болить, це так! Хіба це доза — тисяча рентген? Ось у мене в коліні ломота… Хіба це дивно — тридцять два переломи? Ось у мене…

Спочатку я лежав без свідомості. І це він виходив мене після першої клінічної смерті. І після другої клінічної смерті. Потім я опритомнів і пожалкував про це. Щоправда, у них дивовижні знеболюючі засоби, але ж я знав, що вони все одно не подужають тысячу рентген, — все це чистої води філантропія. Не більше.

— Сьогодні удосвіта один старий зловив у річці велику рибину, — кажу я, щоб відвернути лікаря від його хвороб.

— Велику?

— З руку.

— Це ви в хмарах розгледіли?

— У хмарах. Чому вони такі?

— Довго пояснювати. Та я і не зможу. Ось видужаєте, поговорите з фахівцями. Хмари не цілий рік. Місяці за два до вашого прильоту було сонце. Тоді все змінюється.

— Що?

— Наше життя змінюється. Прилітають кораблі. Але це ненадовго.

— До вас рідко хто прилітає?

— Пасажирських рейсів немає. Та й звідки їм бути? Розкладу не складеш…

«Чому?» — хотів запитати я, але прийшла сестра. Замість цього я сказав:

— Доброго ранку, мій милий кате.

І відразу забув про лікаря. Сестра — значить, процедури.

Вдень я заснув. Мені знову снилася катастрофа. Мені снилося, що я посивів. Та, напевно, я ніколи так і не дізнаюся, чи посивів я насправді. Голова моя наглухо замотана — тільки очі назовні.

— Із Землею зв’язалися, — сказав лікар, зазирнувши до мене увечері.

Він здавався дуже веселим, хоча ми обидва знали, що із Землі летіти сюди майже півроку.

— Ну-ну, — ввічливо сказав я і почав дивитися в стелю.

— Та ви послухайте. Нас повідомили, що «Колібрі» заправляється на базі 12-45. Завтра стартує до нас. Це далеко?

Я хотів би заспокоїти лікаря, але він все одно дізнається правду. Я сказав:

— Будуть днів через сорок.

— Чудово, — відповів лікар, не перестаючи широко посміхатися.

Але йому вже було невесело. Він теж розумів, що й сорока днів мені не протягнути. Та він був лікарем, і тому він повинен був щось сказати.

— У них на борту лікар і препарати. Вас поставлять на ноги за три години.

— Тоді нікого буде ставити на ноги…

По річці на хмарах плив униз димарем довжелезний пароплав, і білий дим з його труби звисав з хмари до самого вікна.

— Треба бути молодця, — сказав лікар.

Я не став сперечатися.

Ніч була довгою. Я чекав світанку, а його все не було. Скільки триває їх доба? Якщо не помиляюся, двадцять дві години з хвилинами. І поділені вони на періоди і частки. Про це я читав у довіднику. Ще на базі.

Нарешті почало світати. Я здивувався, побачивши на хмарах, що вулиці повні народу. Зазвичай перехожі з’являлися години через півтори після світанку.

Відчинилися двері, і увійшов лікар.

— Вас ще не годували? — запитав він.

— Ні, рано ще.

— Пора, пора, — сказав він.

— Яка зараз година? — запитав я.

— Тринадцять часток третього періоду, — сказав лікар.

Я не став просити роз’яснень. Третього то й третього.

— Мені доведеться вас покинути, — сказав лікар. — Багато роботи.

Лікар повернувся за годину і довго розглядав стрічки із записами моєї температури, тиску, пульсу і інших штук, які свідчать про те, що я ще живий. Стрічки йому явно не подобалися, тому лікар почав насвистувати щось веселе.

— Ну і як?

— Зовсім непогано. Зовсім непогано. Шкода, що вам збили режим. Голови за це відривати треба!

— За що?

— За повну безвідповідальність. Йому, бачте, не хотілося з нею прощатися. Ну гаразд, потім поясню. До речі, ви не заперечуватимете, якщо до вечора ми зробимо вам переливання крові?

— А моє заперечення буде взято до уваги?

Лікар ввічливо посміхнувся і пішов.

Наступного дня мені стало гірше. Лікар сидів на круглому табуреті і про свої хвороби анічичирк. За вікном мете. Вчора ще було тепло, і риболови похитували над водою вудлищами, мов жуки вусиками. А сьогодні мете.

— Через півгодини закінчиться, — сказав лікар. — Недодивилися.