Володимир Шитік - Остання орбіта

— А може, в нього інше призначення? — засумнівався Янко.

— Шкала, циферблати, індикатори. Вони поблискують вогниками. Ясно — це пульт. Може, тут зосереджені всі канали, по яких хтось керує діяльністю?..

— Чиєю? — спитав насмішкувато Янко.

— Хоча б тих, хто тебе спинив, — відпарирував Борис. — Одначе геть жарти. Ми ще не переглянули все.

Проектор ніби тільки й чекав цих слів. У наступну хвилину космонавти побачили вже знайомого робота, а поруч — цілком такого самого, тільки без голови. Довкола нього сновигало безліч членистих механічних рук.

— Майстерня, — не приховував захоплення Борис, — ось він, чужий розум!

Янко не відповів. Він стояв задумливий, зосереджений, ніби хотів щось зробити.

— Я піду, — нарешті тихо сказав він.

Перш ніж Борис встиг відповісти, його й слід прохолов.

Раптом могутній гул, все наростаючи, вирвався з надр, сколихнув гори. Миттєві поштовхи, мов штормові хвилі, накочувалися один на одний. Переляканий Борис покликав:

— Янку! Янку!

Минула хвилина, яка здалася Борисові вічністю. І коли почали валитися гори, з-за скелі, щось тримаючи в руці, вибіг Янко. Схопивши друга, він помчав геть від цього страшного місця. Янко встиг ще помітити, як услід їм знов розплющилося оптичне око. А потім в повітря здійнялася сіра стіна вирваних з гнізд каменів. Янко й Борис упали. Хвилини через дві все було скінчено. Там, де щойно стояла вежа, лежала купа уламків.

— Ех, ти! — тільки й сказав Борис Янкові, коли вони повернулися додому.

— Що я?

— З чужою цивілізацією зустрілися, а ти… Тепер все загинуло.

— Дещо залишилося.

— Користі від нього… — Борис не міг заспокоїтися. — Розумієш, яка цікава цивілізація. Вони послали сюди своїх роботів, машини. І ті вивчали Марс.

— А чим ти поясниш, що їх роботи були схожі на Ганімеда?

— Пригадуєш, Ганімед зникав? Вони його схопили, вивчили будову і виготовили декілька таких самих роботів.

— Чому ж Ганімед нічого не повідомив про це?

— О, вони обережні. Знаючи його будову, розрядили певний сектор електронної пам’яті. — Борис трохи заспокоївся, підбадьорений власною ідеєю. — Що, скажеш невірогідно?

— Вірогідно, і навіть дуже.

— Тоді радируй на Землю. — Побачивши, що Янко не ворушиться, вигукнув: — Не зволікай, бо інакше я сам!

— Борисе, зачекай хвилину, — попросив Янко і покликав: — Ганімеде!

Важко ступаючи, ніби стомлений від недавніх подій, Ганімед увійшов до кімнати.

— Дай мені ту річ, що я захопив з собою.

— Будь ласка, — Ганімед простягнув руку, на долоні якої лежав чорний циліндрик.

Янко узяв його, покрутив перед очима і, здивований, ніби вперше бачив, запитав:

— Це той?

— Той, — у тон відказав робот.

— Гляно-но, Борисе.

Борис подивився на циліндр, потім схопив ніж і розпоров металічну обгортку. На підлогу посипалися кристалики.

— Тріоди… — сказав він.

— Так, тріоди, якими користувалися люди років сто тому, — підтвердив Янко. — Нічого не розумію.

— Може, все ж дамо запит у космічний центр? — нагадав Борис.

— Давай спочатку розберемося самі, — запропонував Янко. — Ганімеде, принеси дані структурного аналізу пластику знайденого шолома.

— Ти про щось здогадуєшся? — пожвавився Борис.

Янко не відповів. Він уважно вдивлявся у цифри, які були написані на папірці, принесеному роботом.

— Нічого не розумію, — повторив Янко свої недавні слова, — структура недосконала. Ми тепер виготовляємо кращий пластик. Ні, тут щось не те. Або нас водять за ніс, або… Це, напевно, земного походження. Радируй, Борисе!

Відповідь надійшла цього разу на диво швидко й так само на диво невиразна. Земля зажадала подробиць.

Янко закодував текст і вставив повідомлення в передавач. Декілька хвилин у кімнаті було чути попискування рації. Коли воно скінчилося, Борис сказав:

— Ходімо спати. Тепер вони не так швидко розберуться.

Заснути вони не встигли. Хвилин через тридцять приймач прийняв сигнал, і на стіл поповзла паперова стрічка. Янко ледве дочекався кінця передачі. Схопивши стрічку, побіг до Бориса.

— Що? — підхопився той.

— Ти не помилився, — сміявся Янко.

— Цивілізація?

— Так, — Янко трохи почекав, милуючись збентеженим обличчям товариша, і нарешті закінчив: — Земна. Суть ти вгадав. Сто тридцять років тому, коли люди ще тільки мріяли про свої подорожі до зір, до Альфи Центавра була відправлена автоматична станція. Вона була влаштована так, що могла вступити в контакт з імовірною цивілізацією на одій з планет цієї зірки, зібрати необхідну інформацію й повернутися на Землю. Але зв’язок зі станцією перервався незабаром після її старту. Причина була невідома аж до цього часу. Поки ми з тобою випадково не набрели на неї. Очевидно, щось пошкодило станцію, і вона замість Центавра потрапила на Марс.