Володимир Шитік - Остання орбіта

— Тьху ти… — Борис відчував себе ображеним.

— Не журися, друже, — засміявся Янко, — десь нас з тобою ще чекає незнайома цивілізація…

Тиша не заспокоювала. Вона дзвеніла у вухах, заважаючи зібратися з думками, гнала із затишної кімнати, повнила серце ще більшою тривогою. Хотілося кудись мчати, щось робити, лише б знову знайти душевну рівновагу.

Але куди кинешся, куди побіжиш, що зробиш? За дверима — коридор, по обидва боки якого розташовані такі ж каюти, а в кінці — рубка, де половину сферичної стіни займають екрани локаторів, телескопів і масдетекторів.

Відчай, злість на себе переповнювали душу. Кар гуркнув кулаком по столу. Твердий пластик відповів на удар — руку немов пронизували тисячі гострих голок. Кар потер кулак і опустився в крісло. Він віддав космосу майже всі зрілі роки, з них більшу частку був капітаном. Він звик до відповідальності і за себе, і за інших. Проте ніколи ще йому не було так важко.

Годину тому він дізнався про думку екіпажа. Дев’ять за, двоє проти. І це був не той випадок, коли можна було покластися на просту арифметику. Він не знав, хто проголосував проти, — цього разу кожен ухвалював рішення незалежно від інших і не називаючи себе, — та якби і знав, що він міг вдіяти?.. Адже перш ніж товариші висловилися, минула доба — час достатній для серйозних роздумів і висновків.

Сигнал був прийнятий вчора вранці на аварійній хвилі, приймачі якої за давньою традицією ніколи не вимикалися.

Земних зорельотів поблизу бути не могло — принаймні, так вважали Кар і його товариші. Сигнал прийшов звідкись з далеких глибин Всесвіту. Він був спотворений простором і від того невиразний. Кодоване повідомлення звучало всього декілька секунд і більше не повторилося. Пеленгатори не зуміли навіть засікти напрям, звідки він йшов.

Проглядаючи розшифроване повідомлення, більшість членів екіпажу погодилися в одному: найімовірніше, сигнал могли відправити тільки з планети зірки Чаргон, до якої було не менше парсека.

Кар простягнув руку до невеликого пульта, вмонтованого в стіну, і натиснув червону кнопку. У каюті стало темно, лише на пульті блимали контрольні індикатори. Потім засвітився невеликий екран. Почалася передача…

Початок передачі приймачі «Геракла» не захопили, — напевно, вона велася вузьким спрямованим променем. На екрані відразу виник край якоїсь планети. А через мить стривожений голос скупо констатував:

— Посадка неминуча…

Пізніше у того, останнього, космонавта, мабуть, не вистачило часу, щоб послати спеціальне повідомлення — прохання про допомогу. А може, він знав про «Геракла» і просто відправив у простір частину запису бортжурналу, який, фіксуючи все, що відбувається на кораблі, служить своєрідним звітом.

Планета наближалася. Показалися гори. Пропливла сіра одноманітна пустеля, на якій місцями виднілися якісь нагромадження, — чи то рослинні, чи то кам’яні. Корабель знижувався по спіральній орбіті.

Той же голос знову сказав:

— Ніяких слідів життя…

На якийсь час об’єктив зазирнув всередину корабля, ковзнув по приладах. Над пультом світився напис: « ДЕБРАЛ ». Назва корабля, проте, нічого не говорила людям з «Геракла». Незнайомими були і два астрольотчики, що схилилися над столом штурмана. Мабуть, зореліт стартував із Землі набагато пізніше за «Геракла».

Немов між іншим прозвучали слова, які вперше примусили здригнутися всіх, хто бачив передачу: « Нас тільки троє …»

Що відбулося з «Дебралом», куди поділися інші, в яку катастрофу вони потрапили, чому вимушені сідати на чужу, невивчену планету, — запис не повідомляв. Космонавтів залишилося тільки троє, але вони сподівалися, що на цій планеті полагодять двигуни корабля, які чомусь втратили свою потужність.

Ще проглядаючи передачу вперше, Кар запитав інженерів, чи можна відремонтувати двигуни. Вони дружно відповіли, що на це потрібні фахівці і час. Проте невідомо, чи залишилися живими інженери «Дебрала».

Зараз Кар спробував дивитися передачу немов уперше. На якийсь час це йому вдалося. Проте десь підсвідомо пульсувала гірка думка, що «Геракл» безсилий допомогти, змінити хід подій…

«Дебрал» зробив посадку. Навколо лежала все та ж сіра піщана рівнина, на далекому краю якої у фіолетових променях місцевого світила вимальовувалися голі чорні гори. День на планеті тільки починався.

Наступні кадри були зняті вже надвечір. Може, між ними і попередніми минув день, а може, тиждень. Поряд із зорельотом виросли ангар, гараж для всюдиходів. Між будовами, оточеними огорожею, діловито снували роботи. Мирна, загалом, картина. Але ось огорожа…