Володимир Шитік - Остання орбіта

Зблизька робот був схожий на Ганімеда ще більше. Янко аж розізлився. Він вирішив, що це їм хтось навмисно наготував різних загадок, щоб перевірити, чи здатні вони орієнтуватися і розгадувати таємниці. Він підійшов до робота і наказав:

— Йди за мною!

Робот здригався, у його телеочах спалахували вогники. Він був діючий, Янко це бачив, але зостався глухим до сигналу людини. Одне з двох: або щось зіпсувалося в ньому, або він не розумів.

— Перевір, Ганімеде! — Янко відійшов убік.

Ганімеж зробив крок до свого побратима. Чужинець, наче боронячись, виставив уперед руки. Ганімед, наткнувшись на перешкоду, спинився.

Тим часом усе наколо залила ніч, темна і густа, непідвладна навіть яскравим зіркам. За три кроки не було нічого видно. А чужий робот і далі не дозволяв підійти до себе. Янко не знав, що робити.

— Не стерегти ж його до світанку, — сказав Борис, довідавшись про це. — Поставте вішку з пеленгатором і йдіть додому.

— Розігрують нас, — всміхнувся Борис, коли вони зустрілися з Янком на станції.

— Дуже вже недоречно, — задумливо зауважив Янко.

Ображені космонавти послали на Землю телеграму. Відповідь отримали під ранок. Земля їх не розуміла і запитувала, чи здорові вони.

— Що скажеш? — стурбований Янко спинився перед Борисом.

— Може, послати цього клятого робота до його творців і зайнятися справами? Нам не так багато лишилося бути тут.

— Далебі, вірно, — згодився Янко, — цікаво тільки, звідкіля він узявся?

— Приведи сюди, тоді довідаєшся, — пересмикнув плечима Борис.

Сигнали пеленгатора раз-по-раз відбивали такти в динаміку. Янко одягнувся, покликав Ганімеда і, вже виходячи, поглянув на стрілки координатора. Вони показували, що вішка знаходилася вже в іншому місці.

— З ногами вона, чи що? — здивувався Янко.

На терасі не було ні робота, ані вішки.

— Де вони? — Янко безпорадно роззирнувся.

— Сліди ведуть у гори, — підказав Ганімед, за якимись лише йому відомими ознаками визначивши напрямок, в якому зник чужий робот.

— Ходімо навздогін, — сказав Янко.

— Я з тобою, — повідомив йому по рації Борис.

Минали години, Ганімед усе вів і вів людей. Нарешті вони потрапили в скелясті скупчення, подібні до міфічного лабіринту, з якого людині ніколи не вибратися. Коли люди стомилися, Ганімед, ніби здогадавшись про їх страждання, пірнув під кам’яну арку і вийшов у вузьку долину. Праворуч вона тягнулася кудись в далечінь, пряма, мов вектор. А ліворуч вихід з неї закривала невисока, гостроверха гора. Ганімед повернув ліворуч, зробив декілька кроків і спинився, задерши круглу пластикову голову. Люди так само задерли голови.

Вершина гори нагадувала достиглу соснову шишку, з якої ось-ось висиплеться бурштинове насіння.

— Борисе! — Янко схопив товариша за плече.

Кам’яні пелюстки шишки ворухнулися, і з-під них на самому вершку зблиснуло скло.

— Об’єктив фотоапарата?! — Янко міцніше стиснув плече Бориса.

Об’єктив з хвилину подивився на них і знову сховався.

— Нас помітили, — голос Бориса тремтів від хвилювання, — чуєш, помітили!

— Хто?

— І ти ще питаєш? Тут, вочевидь, ховаються пришельці з чужого світу.

— Навіщо їм ховатися? — не згодився Янко з товаришем.

— Це ж дуже просто. Вони не знають наших намірів.

— Власне що просто. Це мені й не подобається. — Янко подумав трохи і закрокував вузьким проходом, який вився поміж базальтових нагромаджень.

Але не встиг він пройти й десяти метрів, як почувся гул звідкись з глибини планети. Янко на мить завмер, прислухаючись, потім уперто хитнув головою і закрокував далі. Гул посилився. Від нього дрижали навколишні гори.

— Вернися! — крикнув Борис.

Янко не встиг відповісти, як Ганімед перепинив йому шлях.

— Людині не можна, — без емоцій промовив він.

Від несподіванки Янко відступив. Гул поменшав.

Захисні установки, які погрозливо реагували на появу в полі їх дії людини, робота пропустили безперешкодно.

Ганімед повернувся через годину. Космонавти відразу проявили плівку і серед скель, у затіненому кутку, почали проглядати її.

Ганімед попрацював сумлінно, проте це була сумлінність машини, а не людини. Він фотографував усе, що бачив, і тому вилучити з важливого неістотне було важко. Кам’яний хаос раптом змінився просторою залою. Не встигли люди її роздивитися, як на екрані з’явилися двері. Потім екран посвітлів, і обриси вже знайомої зали відобразилися на всю його ширину. Цього разу Ганімед зорієнтувався добре. Зображення почало рости, і космонавти побачили, що перед ними пульт.