Володимир Шитік - Остання орбіта

— Ось тобі мій телефон. Давай домовимося про одне. Ти цілий тиждень будеш вчити не тільки фізику, але й решту предметів. А через тиждень подзвониш до мене. Подивимося, що вийде. І на футбольні тренування ходи, відпрацьовуй удар лівою. Ну, а малих… Розумію, це випадково. Але ти намагайся все ж спочатку думати, а потім робити.

І тут задзвенів дзвінок, коридор відразу наповнився гамором — вигуками, сміхом, тупотом.

— Піду в учительську, — сказав Гуща. — Подзвониш, га?

— Неодмінно! — крикнув Слава.

На червонувату пустелю лягали довгі тіні близьких гір. Золотистий кошлатий клубок Сонця вже висів над самим обрієм. І без того густо-фіолетове небо потемніло цілком. Ще кілька хвилин, і марсіанська ніч, майже така ж раптова, як земна в тропіках, огорне все навколо.

— Де міг подітися Борис? — вголос подумав Янко, невдоволено позираючи у вікно.

Янко був сам, і йому ніхто не відповідав. Тоді він засвітив вогні маяка, що височів на добру сотню метрів над дахом їх випробувальної станції. І відразу, наче у відповідь, зліва заблимали фари всюдихода.

Янко придивився. Борис морзянкою запитував: « Ти на базі? »

Посміхнувшись, Янко так само, поблимуючи світлом маяка, іронічно відповів: « Рація зіпсувалася? »

У динаміку радіозв’язку почулося зітхання, сопіння, затим прохрипіло:

— Зовсім забув.

Почувши голос Бориса, Янко зенепокоївся:

— Ти чого?

— Дурниці. Приїду — розповім.

Янко усміхнувся, буркнув: «Таємниці марсіанського двору» і пішов до канапи трохи розчарований. Нічого не трапилося, та й не може трапитися у цьому звичному, як на Землі, становищі. Зручні меблі, затишна кімната. Навіть радіо й те, як зазвичай у цей час там, вдома, передає останні повідомлення. Усе звичайно, усе йде своїм ладом, наче ти й не залишав Землю.

Але ось голос диктора став більш дзвінким, схвильованим. Він заговорив про підготовку галактичної експедиції, і Янко раптом згадав: «Наступні ми». І вже іншими очима, з голодною цікавістю поглядав навколо себе. А в серце заповзло невдоволення.

Вони з Борисом були основними кандидатами в наступну галактичну експедицію. Цей їх політ на Марс був останнім тренуванням. Їм давали можливість пожити в неземних умовах і тим самим певним чином підготуватися до того несподіваного, що може зустрітися на далеких і чужих планетах. Задум був правильним, проти нього Янко не перечив. Але результати… Він чекав більшого. Хіба це підготовка, коли вони тут оточені звичними речами і, навіть виходячи за поріг станції, більше відчувають себе десь у Гобі, аніж на Марсі? Єдине, що нагадує про космос, — костюм, однак і він такий легкий, що його майже не помічаєш…

Знадвору почулося гудіння, затремтіли стіни. Повертався Борис. Янко пішов зустрічати товариша.

— Мана якась, — сказав Борис, вилазячи з кабіни.

— Що таке?

— Мені здалося, — Борис трохи зам’явся, але докінчив, — ніби ти напівзасипаний піском. Тільки шолом стримить.

Янко здивувався, мовляв, чого тільки не придумає людина, потім насупився:

— Треба було подивитися.

— Таж ти озвався, а тим часом і стемніло.

— Тоді завтра, — вирішив Янко.

На тому й погодилися, а вранці, коли прокинулися, над пустелею бушував ураган. Червонуваті смерчі, звиваючись на тонких ногах, мов криваві створіння, петляли навколо станції.

— Ет, вчора мені здалося, нічого не було, — махнув рукою Борис. — Піду краще підремонтую всюдихід.

По закритому проході він пішов у гараж. Пробувши там деякий час, Борис прибіг до Янка схвильований. Відчинивши двері, крикнув:

— Зник Ганімед!

— Справді?

— Усе обшукав, — він опустився на підлогу, приголомшений пропажею.

— Значить, учора був Ганімед. Зіпсувася і впав.

— Он як буває. А куди ти його посилав? — звів голову Борис.

— Вчора — нікуди. Він повинен бути на місці, — відказав Янко.

— Значить, утік.

— Ну, знаєш! — обурився Янко. — Це не вовк.

— Але ти його не посилав, ні? І я також. То що тоді?

— Гм… — Янко відкинув гермошолом і почухав потилицю.

Опівдні піщаний буран стих. Космонавти одягнулися і вийшли з помешкання. На південний схід від станції, поки сягав погляд, гребенями хвиль застиглого моря тягнулися бархани. Було тихо-тихо, і від цього порівняння з морем робилося більш переконливим. Сонце світило на всю свою марсіанську силу.

— Де тобі здалося? — спитав Янко.

Вони не взяли всюдихід, бо дорога була близька. А ходити пішки тут було навіть більш приємно, ніж на рідній планеті, — людина на Марсі важить майже в два з половиною рази менше. Перестрибуючи з гребеня на гребінь, ховзаючись на сипучому піску, космонавти врешті дійшли до передгір’я.