Володимир Шитік - Остання орбіта

— Зосталося п’ять хвилин, — повідомив Костик, пробігаючи повз Славу.

— Угу, — задоволено кивнув Слава і підняв руку, просячи пас.

М’яч до нього не дійшов. Більше того, він зрізався з ноги захисника і влетів у ворота їх команди. Слава нахмурився. Починаючи з центра, він віддав пас назад Костикові, а сам рвонувся вперед. І знову м’яч до нього не потрапив, заплутався в ногах на їхній половині поля. Потім, мов знехотя, викотився з-під купки хлопців і спинився. Найшвидше біля м’яча опинився шестикласник. Слава аж зажмурився. За дві хвилини до кінця матчу вони програвали уже з рахунком один — два.

— Відіграємось! — крикнув він своїм хлопцям. — Пасни, Манцевич!

Костик паснув. Вдало. Так, як тільки він умів: прямо навпроти воріт, під ліву ногу. Удар!.. М’яч летить поряд з боковою штангою, а Петько… показує язика.

Залунав свисток судді. Заплескали в долоні, запищали дівчата, засвистіли хлопці… Слава мов не чув усього цього. Він дивувався з себе, що так точно передбачив, як скінчиться матч.

І футболісти, і глядачі довго не затрималися на майданчику, побігли до класів. Слава зостався. Він понуро брів шкільним подвір’ям і картав себе за промах. На мить подумалося, що зараз урок класної керівнички і вона неодмінно спитає, де це Селівонік, чи не захворів часом? А завтра напише батькам записку, і він сам віднесе її. Слава за звичкою спробував уявити собі, що зараз відбувається в класі, але нічого не вийшло. Приверзлася якась дурниця. Треба ж, буцімто не класна, а сам директор — він живе у сусідньому з їхнім будинку, — зустрівши батька на автобусній зупинці, поскаржився на нього, Славу.

Слава аж помацав свого лоба: таке може примаритися лише хворому. Один, навіть два уроки — дрібниці, в найгіршому випадку на раду загону потягнуть. Директор тут ні до чого. Слава зітхнув з полегкістю і додав ходи.

— Мазило, мазило!

Слава озирнувся: цікаво, кого це так дражнять?

Декілька першачків — диви, дрібнота! — нахабно дивилися на нього і повторювали:

— Селівонік мазило!

— Я вам дам мазила, — розізлився Слава і рушив до малих.

Хлопчики кинулися хто куди. Лише один, найменший, дещо загаявся, і Слава дав йому штурхана. Не надто сильного, більше щоб налякати. Малий виявився незграбою, зачепився ногою за ногу і плюхнувся обличчям в пісок. Він відразу ж підхопився і помчав за рештою, а Слава зауважив, що у хлопця з носа показалася кров. «Цього ще не вистачало», — подумав Слава. І тут його мов потягнуло звести очі. Він побачив директора, який, стоячи біля вікна, розмовляв по телефону і строго дивився на нього. «Цього мені не вистачало!» — ніяково повторив собі Слава і поплівся додому.

А далі знову було так, як йому уявлялося. Директор зустрів на автобусній зупинці батька і розповів, що Слава не лише пропускає заняття, а й кривдить малих.

Слава опісля не спав цілу ніч. Не тому, що дісталося від батька. Це траплялося не вперше. І в таких випадках, як би гірко не було, він засинав хутко. Сьогодні ж він на батькові слова навіть не звернув уваги. Його голова була зайнята іншим: невже збулося бажання, яке прийшло до нього раніше на уроці, невже тепер він зможе зазирати в майбутнє? І чому саме в нього, Слави Селівоніка, з’явилася така здатність, а не, скажімо, у Костика Манцевича, найкращого учня їх класу?

Нічого певного Слава так і не придумав. Тим не менш був вельми радий: він не схожий на інших, він уміє передбачати майбутнє, йому тепер будуть заздрити. І не підозрював Слава, що очікують його тепер не щасливі хвилини, а самі неприємності…

Раніше Слава ніколи не переймався, що буде потім. Буде, і край. Тепер же став боятися навіть думати про це «потім». Бо як задумається, то неодмінно справдиться, і не добре, а, навпаки, погане. А головне, нема йому ніякої користі від цього.

Ну, чому б, здається, не попередити йому себе самого: цього не роби, туди не ходи, бо буде так і так. Але ж ні. Як вже сидиш у класі, не вивчивши урок, то тільки тоді довідаєшся, чим скінчиться твоє гультяйство. А що в фізичному кабінеті трапилося! Навіть соромно комусь сказати, що вмієш передбачати майбутнє. У той день керівник фізичного гуртка чомусь спізнився. Усі хлопці сиділи тихо, чекали. Одному Славі мов хто колючок на стілець понакидав. То туди поткнеться, то сюди. Доки не зачепив ногою якийсь провід і не вирвав його з клеми. У кабінеті ніби блискавка блиснула, а тоді стало темно-темно. Тільки тут Славі уявилося: входить, нібито, керівник гуртка, питає, що трапилося, і каже: «Порушникам техніки безпеки не місце в нашому гуртку. Так, друзі?»