Володимир Шитік - Остання орбіта

— Десь тут, — сказав Борис. Зробивши ще кілька кроків, впевнено повторив: — Тут, — і для певності окреслив рукою у повітрі коло.

Але чи то він помилився, чи все засипав недавній шалений вітер, та знайти нічого не вдалося.

Янко крикнув у шоломофон:

— Ганімеде! Ганімеде!

Він зробив це радше для очистки сумління і навіть повернувся, щоб іти назад. І раптом у навушниках щось запищало і крізь тріск розрядів долинули довгожданні слова:

— Р-10, названий Ганімедом, повертається на базу. Р-10, названий Ганімедом…

Почувши робота, люди засміялися. Неспокій відразу зник, поступившись місцем веселості, для якої, до речі, були підстави. Хтось з конструкторів, прагнучи підкреслити дисциплінованість свого творіння, увів у його програму оце «названий Ганімедом», і робот тільки так завжди заявляв про себе. І Янко і Борис чули це неодноразово, проте ніколи ще не відчували такого задоволення.

Невдовзі показався і сам Ганімед. Він ішов поважно, схожий на людину, переконану у своїй високій гідності, задираючи механічні ноги, які грузли в піску і залишали на ньому глибокі сліди.

У інформації, яку приніс робот, не було нічого істотного. «Бачив гору, заходив у грот, відчув електророзряди». Не зміг він пояснити і того, за чиєю командою вийшов з бази.

— Вочевидь, недавно вибрався з піску. Доки лежав, щось у схемі розладналося, — вирішив Борис.

Це було схоже на правду, і Янко з ним погодився.

Настала ніч. Тиха, морозяна. Вкрита інеєм пустеля холодно поблискувала під мінливим світлом Фобоса і Деймоса, які ніби наперегони поспішали яскраво-зоряним небом.

Зачаровані незвичайним видовищем, космонавти не могли відійти від вікна, хоча стрілки годинників вже давно проминули цифру дванадцять. Раптом Ганімед, який знаходився у гаражі разом з іншими роботами, промовив: « Р-10, названий Ганімедом, бачив у пустелі скафандр людини ».

Фразу прийняла система внутрішнього зв’язку і передала у динамік, що був встановлений у салоні.

— Ти щось втямив? — обернувся Янко до товариша.

— Н-ні, — розгублено відказав той. — Певно, робот зовсім зіпсувався. Гей, Ганімеде, зайди до нас.

Через хвилину робот увійшов до салону.

— Де ти бачив скафандр? — запитав його Борис і напружено слідкував, як у скляних очах-лінзах спалахують різноколірні іскорки.

Ганімед потупцював, як чимось збентежена людина, і слово в слово повторив те, що говорив раніше.

— Треба перевірити його. — Борис повернувся до робота.

— Зачекай, — спинив його Янко. — Ганімеде, де ти бачив скафандр? — зробив він наголос на слові «де».

Ганімед поблискав очима-лінзами і сказав координати.

— Південний схід, тридцять секунд від контрольного меридіана.

— Там, — шепнув Борис, відступаючи назад і переводячи розгублений погляд то на Янка, то на робота.

— Не дивися на мене так, я й сам нічого не розумію, — розвів руками Янко.

— Р-10 не розуміє також, — програма робота, здатна до аналізу того, що відбувається довкола, спрацювала.

Механічний голос пролунав приглушено і, як здалося, більш байдуже, аніж завжди, ніби робот щось знав і не хотів сказати.

Янко підійшов до Ганімеда, відключив його від зовнішнього чередовища і викдикав роботів-ремонтників. Вони перевірили всю схему, проте ніяких відхилень від норми не знайшли.

— Ви обидва бачили щось одне й те ж, що прийняли за скафандр. Але це, певно, було щось інше, — сказав Янко, вислухавши доповідь ремонтників. — Слід пошукати.

— Один день вже витратили.

— Викроїмо ще декілька годин.

— Але ж ніч, — не здавався Борис.

— Ганімед орієнтується в темряві, — рішуче сказав Янко і почав збиратися.

Одягнувшись тепліше, космонавти вийшли зі станції. Мороз наче посилився, висмоктавши останню вологу з і без того сухого й порожнього вітру. Іній лежав навколо, мов сніг, ноги ховзались. І лише Ганімед ішов ніби по рівному й твердому асфальті. Люди ледь встигали за ним.

Нарешті робот спинився, постояв трохи, давши навантаження своєму електронному мозкові, і в шоломофонах космонавтів пролунало: « Тут ».

Дві маленькі лопатки, які люди спеціально прихопили з собою, вгризлися в сипучий пісок. Під метровим пластом лежав… шолом. Прозорий спереду, металічний з потилиці й тімені. Якраз такий, які були зараз на головах космонавтів. Вони навіть глянули один на одного, подумавши, чи не забув друг одягнути свій шолом. Але все було гаразд. Янко взяв знахідку в руки, покрутив, оглядаючи з усіх боків. З усього видно, що це була їхня річ, яку вони, однак, ніколи не губили.