Володимир Шитік - Остання орбіта

І ніхто не поспівчував йому, Славі Селівоніку, найкращому футболісту в класі: одностайно постановили виключити його з гуртка.

Хоча Слава й знав, що у своїх передбаченнях не помиляється, цього разу лише посміхнувся сам до себе. Не можуть хлопці винести йому такий суворий вирок. І зрадів: нарешті він помилився.

На жаль, не помилився. Виключили, одностайно. Що-що, а зазирати наперед він, виявляється, вмів. І тут, уперше, Слава злякався цього свого вміння. Він став мовчазним, обережним. Кличуть хлопці на футбол, а він вигадує якусь причину, щоб відмовитися, бо краще не піти зовсім, аніж завчасно знати, коли ти по воротах схибиш. Не вивчить урок — з класу втече. Щоб не потрапити в аварію — у автобус не сяде…

І Костик, і решта друзів спочатку запитували, що з ним. Він відмовчувався. Як ти їм скажеш, коли і сам не надто розумієш, що це і звідкіль узялося, коли ніяких доказів не маєш. Ну, і пішов про Славу поголос як про людину несучасну, нетовариську. Слава навіть почав чекати, що його незабаром на раду загону покличуть, щоб там відзвітувався. Одним словом, життя пішло туди-сюди, і він скорився цьому. З занять, щоб не потрапити в якусь біду, поспішав додому і зачинявся у своїй кімнаті.

Афішу, яка повідомляла, що до школи приїде космонавт Павло Іванович Гуща, Слава прочитав ще напередодні. На перерві, коли всі учні були на подвір’ї, він знову підійшов до оголошення. Йому дуже хотілося побувати на зустрічі з людиною, яка першою з людей ступила на Марс, коли вдасться, поговорити навіть з ним, порадитися. Бо про космос Слава мріяв ледь не з першого класу, хотів, як виросте, стати космонавтом. Ще недавно він був упевнений, що стане. А тепер уже — ні. Що з того, коли він навіть і поговорить з Гущею? Варто тому тільки поспитати, як Слава вчиться, як поводить себе, чи добрий він друг, і відразу все скінчиться. Кому потрібні двієчники і недисципліновані? Слава, мов наяву, уявив собі результат можливої розмови з космонавтом і відвернувся від афіші.

— Ти чого такий засмучений? — почув він збоку чийсь тихий голос.

Слава подумав, що це знову його сумнозвісне передбачення нагадує про себе, і не відповів.

— А все-таки? — не вгавав голос.

Слава про всяк випадок скосив очі. Поруч стояв незнайомий чоловік і уважно дивився на нього. Слава вирішив, що це хтось з батьків, і стенув плечима.

— Давай пройдемося ген до того вікна, — чоловік показав на другий кінець коридора і поклав на Славине плече руку. — Ти хто?

— Слава Селівонік, — відкритий ласкавий погляд чоловіка сподобався йому, викликав довіру.

— А я — Павло Іванович. Ось і познайомилися. Так? То що в тебе за біда, Славку?

У Слави аж перехопило горло. Ну, звичайно ж, він знає цього чоловіка. Кілька разів бачив його портрети в газетах, журналах, по телевізору. Як це він не впізнав одразу!

Гуща дивився на нього, посміхався, і веселі промінчики-зморщечки в усі боки розбігалися від його очей. Затим Павло Іванович посерйознішав і сказав:

— Коли це таємниця, я прошу вибачення.

Від розпачу, що ця людина візьме зараз і піде, у Слава на очах виступили сльози. Він ледь не крикнув:

— Ні. Ні…

— Ти, напевно, хочеш стати космонавтом?

Слава лише кивнув головою, боячись словами порушити своє щастя.

— Усе залежить від тебе… — почав було Гуща, але запнувся і спитав: — Не все, так?

— Ага, — витиснув з себе Слава і раптом відчув полегкість: з цією людиною не треба таїтися. — Я став би космонавтом. Але я… передбачаю.

Павло Іванович, ніби йому було все зрозуміло, згідно кивнув головою і попросив:

— Будь ласка, докладніше.

На мить Славу знов охопив відчай: раптом Гуща не зрозуміє. Однак вагався недовго. Павло Іванович не абихто, космонавт, він все зрозуміє. І почав розповідати, боячись одного: щоб раптом не задзвенів дзвінок і не перешкодив їм.

Гуща слухав уважно, серйозно. Коли Слава закінчив, деякий час задумливо мовчав. Потім спитав:

— Передбачення бувають лише погані?

— Згадувати боязно.

— Хочеш їх позбутися?

— Дуже…

— Так, так, — заклопотано промовив Павло Іванович. — Який у вас наступний урок?

— Фізика.

— Що каже твоє передбачення?

— Я ж у космонавти збираюся, — з докором відказав Слава.

— Значить, вивчив? Так. Звісно, коли вивчив, то ніякі передбачення не страшні. А інші уроки ти не пробував щодня вчити? Ні? А ти спробуй.

Слава посумнів. Він, зрештою, і чекав такого напрямку їх розмови, не треба було починати…

Павло Іванович, ніби не помітивши переміни в його настрої, запропонував: