Володимир Шитік - Остання орбіта

— Кремені!..

Зтієї миті, як Раїса Федорівна увійшла до класу, Слава відчув тривогу. Вчителька не повинна була викликати його, він відповідав тільки недавно. А в грудях все одно щеміло. Від їх Раїси Федорівни можна було очікувати всього — і чого хочеш, і чого не хочеш. Слава не хотів, щоб його сьогодні викликали, не вивчив урок. Та хіба в житті буває так, як тобі треба? Ось і сиди, тремти. І чому це людина не вміє вгадувати своє майбутнє? Ну хоча б трішечки, на яку годину або навіть на півгодини наперед…

А вчителька не поспішала. Вона уважно, ніби оцінюючи кожного, провела поглядом по партах і знову схилилася над класним журналом. «Ну що вона там корпається, — занепокоївся Слава. — Кіл то й кіл. Аби швидше вже». І тоді уявив собі, як стоїть перед вчителькою і як вона запитує: «Селівонік, за який час обидві труби наповнять басейн?» Наче це так уже важливо. У батька в інституті електронно-обчислювальна машина за кілька хвилин підрахувала, скільки води принесе ріка в ціле водосховище за рік, за два… А знадобиться, то й на десять років наперед підрахує. Але сцена ганьби була такою яскравою, що Слава аж стрепенувся.

— Ти чого? — штовхнув його в бік сусід Костик Манцевич.

— Викличе тебе, тоді будеш знати, — прошипів роздратовано Слава.

— Біда велика! — Костик був відмінником, і для нього цієї проблеми не існувало.

Славі стало кривдно, що є люди, які не бояться вчителів, і він вирішив під’юдити товариша.

— А ти знаєш, що тобі покладуть? — шепнув він, косуючи, чи не чує Раїса Федорівна.

Костик відкрив рота, хотів, певно, сказати, що не сумнівається. Але він був сумлінним хлопцем, і тому завагався.

Слава помітив на його обличчі розгубленість, переможно подивився і сказав:

— Бачиш…

І тут вчителька нарешті зробила вибір. Викликала Костю.

Манцевич щось писав на дошці. Що — Слава не бачив і не чув. Як і нещодавно, він знову побачив себе біля дошки. Буцімто розв’язує і ніяк не може розв’язати задачу, і крейда кришиться, обсипається на підлогу, мастить пальці. Слава навіть потер пальці об коліно, щоб очистити їх від крейди, і… на штанах зосталися білі плямки. Слава покрутив головою, відганяючи ману. Плямки зникли.

— Селівонік!

«Діждався! — майнула думка, і він покірливо підійшов до дошки. — Але все одно штани не замащу!» — з незрозумілою для себе впертістю вирішив він.

А далі було, мов уві сні. Він стояв, вода не хотіла текти з тих злощасних труб, кришилася крейда, сипалася на підлогу…

— Ой, Селівонік, Селівонік, — дорікнула вчителька, — не вчиш і на уроках розмовляєш…

Вона говорила щось ще. Слава не слухав. Він, як зачарований, дивився на коліна, де красувалися три білі плямки від брудних пальців. І тоді пригадалося: сцена, яку він уявляв, і сцена, яка сталася з ним насправді, були цілком однаковими. Навіть смуги, хоча він не збирався їх робити, були такими ж.

Раз-по-раз поглядаючи на плямки-смужки, Слава зітхав: він безвільна, нікчемна людина. А що буде, коли його спіткає справжнє випробування. Потім подумалося, що ніяких таких випробувань у нього на найближчий час не передбачається, і Слава повеселів. Усі ці клопоти — дрібниці. Подумаєш задача! Він, коли захоче, розв’яже її сьогодні… або завтра.

На великій перерві Слава перший вибіг з класу. На цій перерві мав відбутися їх матч з шостим «а». Слава ж центр нападу. Він підбігав уже до спортивного майданчика, де було футбольне поле, як раптом якийсь голос спитав: «Чого ти, власне, поспішаєш?» Слава хотів відповісти, навіть озирнувся, шукаючи цього нахабу, і тоді відчув, що голос лунав ніби в ньому самому. «Ви програєте», — провадив голос. Слава спинився, стиснув кулаки. Ось воно, безвілля! Але він доведе усім. І собі самому, і шестикласникам. А перед очима стояв один і той же епізод матчу. Слава аж плюнув. Треба ж: він, Селівонік, найкращий футболіст класу, у якого такий сильний і точний удар лівою, виходить сам на сам з воротарем шостого «а» Петьком Масальським і… пускає м’яч поряд зі штангою. Петько навіть не ворухнувся, а потім ще й язика показав…

— Ну я тебе! — Слава зірвався з місця і, минаючи хвіртку, перестрибнув через паркан. На ходу скидаючи светр, під яким у нього надіта майка з номером дев’ять, він крикнув: — На поле, час не жде!

Ніщо не виправдовувало Славиних передчуттів. Вже з першої атаки він забив гол. Щоправда, шестикласники незабаром заграли краще, але Слава і товариші по команді зберігали перевагу в рахунку.