Володимир Шитік - Остання орбіта

І раптом згадав усе, що йому нещодавно привиділося.

— Ти заснув? — питав Тарасевич, саджаючи гравіліт поблизу від Балачана.

Балачан окинув його невидющим поглядом, він усе ще не міг вирватися з-під влади своїх сумнівів.

— Ходімо, — м’яко, як до хворого, звернувся до нього Тарасевич і узяв під руку.

Балачан слухняно встав і несподівано для себе, і тим більше для Тарасевича, попросив:

— Я хочу переглянути твій сьогоднішній щоденник.

Тарасевич уважно глянув на нього і повернув до станції.

— А знаєш, — сказав Балачан, коли вони увійшли в будівлю станції, — я вже добре себе почуваю.

Тарасевич мовчки підвів його до столу, де знаходилися записи про сьогоднішнє чергування. Балачан взяв їх до рук і опустився в крісло.

— Так воно й є. З другої восьми до другої тридцять ти просвічував тіснини.

— То й що з того? — Тарасевич знову ставав сам собою. — Як я розумію, ти на мене за це не кривдуєш?

— Навпаки…

— Он як! — задоволено сказав Тарасевич. Він перевірив, чи увімкнений зв’язок з базою, і спитав: — Ти нас чуєш?

— Чую! Що там у вас?! — нетерпляче крикнув Камай.

— Зараз приїдемо, Балачан проінформує.

Камай ледве дочекався їх.

— Такі справи, — сказав Балачан, коли вони з Тарасевичем, скинувши скафандри, всілися у затишнім салоні бази. — Ці шурхоти, за якими ми ганялися стільки часу, певніш за все сигнали. Ти, Камаю, вірно вловив суть проблеми. Так, сигнали, — продовжував він, — залишені для нас чи нам подібних колишніми аборигенами планети. Вдала імітація біострумів. Гадаю, що передавач знаходиться десь поблизу, в районі долини. Можливо, навіть схований над виступом, на якому мене огортали спогади про Землю і опісля приходили видіння. А можливо, передавачі розкидані по всій планеті, це навіть більш вірогідно. Відчувши наші біоструми, вони потім примушують нас подумки відповідати на питання про нас, людей, про наші міста, уклад життя. Навряд чи автомату це потрібно як інформація. Найімовірніше він повинен переконатися, що склад думок, принцип мислення і в його господарів, і в істот, що потрапили у поле його дії, однаковий, що ми можемо розуміти один одного. І тоді передавач «розказує» розумним пришельцям про долю планети і цивілізації, яка тут колись була. Природно, все це загально, штрихами. Але головне є — зникла цивілізація послала звістку собі подібним.

— Що за користь з тієї звістки? — промовив Камай, вражений неймовірністю повідомлення Балачана. — Їх самих давно немає.

— Хтозна! — не згодився Балачан. — Коли я вірно зрозумів, усе не так просто, як ти вважаєш. Історія цієї планети нагадує мені марсіанську — та ж поступова втрата атмосфери, зневоднення, зникнення умов для життя. Але мешканці Кам’яного М’ячика підготувалися до такого повороту подій. Мені здається, вони переселилися в інше місце. Те сузір’я, яке я бачив, а точніше зірочка в ньому, очевидно, і є цим місцем. Сузір’я мені не знайоме, але так і повинно бути. Ми ж знаємо зірки тільки за земним уявленням. Звідсіля сузір’я виглядають інакше. Однак, гадаю, я зможу намалювати його, і наші астрономи, знавці космосу точно скажуть, де це. Ну, та то вже клопіт фахівців. А ми своє завдання, здається, виконали, розгадали суть шурхотів.

— Цікаво… — промовив Камай і глянув на Тарасевича: — А ти чого мовчиш?

Той стенув плечима.

— Якби не наш доктор, — засміявся Балачан, — я певніш за все пройшов би повз це відкриття. Просто думав би, що мені вся ця фантасмагорія привиділася.

— Приший-пристебни, — буркнув Тарасевич, ховаючи ніяковий погляд.

— Кинь, не блазнюй, — з прикрістю сказав Балачан, — ми славу не ділимо. Але саме ти непомітно підштовхував мене до єдино правильних дій. Я надто добре знаю тебе, щоб пропустити твій навіть маленький натяк. Ти сумнівався, вірно, тому й не говорив прямо, але ти не виключав, що справа прийме такий поворот. Чи не так?

— Вигадник!

— Помовч ти, — обурився Камай, — дай дослухати. Згоден, Балачане, шурхоти — це біоструми, які ані ми, ані Туровець не могли розшифрувати. Але чому зникав зв’язок?

Балачан подумав і відказав:

— Цього я не знаю. Спитаєш, як повернемось, у інженерів. Бо до нашого випадку, сподіваюся, це відношення не має. — Він підвівся і сказав: — Ходімо, друзі, складемо повідомлення на Землю.

Балачан вийшов першим, за ним рушив Тарасевич. Обидва спокійні, буденні, немов нічого надзвичайного не сталося. Камай подивився їм услід і обурено й разом з тим із захопленням сказав: