Володимир Шитік - Остання орбіта

На базу повернулися мовчки, думаючи кожен про знахідку.

Нарешті Борис запропонував:

— Повідоммо на Землю.

— Про що?

— Про шолом.

— Ти ж не знаєш, чий він. А що, коли і там не знають? На Марсі експедиції бувають рідко, особливо в цьому районі. Туристи так само. Навряд чи нам щось певне розкажуть. Давай будемо шукати господаря шолома.

Того ж дня Борис на всюдиході вирушив на дві доби до Південного полюса. Відклавши поточні справи, яких назбиралося чимало, Янко засів у бібліотеці. Вона була не такою багатою, як на далеких космічних кораблях, але все ж у ній можна було знайти доволі повні відомості про планети Сонячної системи і експедиції до них. Шолом був новий, можливо, вчорашньої моделі. Тому углиб років Янко вирішив не забиратись, а обмежився лише останньою половиною століття.

Нічого, що хоча б якимось чином натякало на походження їхньої знахідки, він, однак, не знайшов. У минулі роки Марс відвідувався дуже мало, і про втрату тут речі не могло бути й мови. До того ж за цей час у районі, де знаходилися космонавти, не ступала нога жодної іншої людини.

Проте шолом існував. І якщо його не загубили люди, то… Янко усміхнувся. Так можна додуматися дідько знає до чого. Щоб трохи розвіятись, він вирішив прогулятися і захопив з собою Ганімеда. Хоч і робот, а все ж супутник, з яким можна, занудьгувавши, перекинутися словом.

Місцевість поступово підвищувалася. І коли Янко, відпочиваючи, озирнувся, будинок станції був далеко внизу. Білий, обнесений легкою металічною огорожею, він виглядав мов казковий. Як згадка про нездійсненну мрію дитинства. Янкові стало навіть сумно.

Ганімед, якому були недоступні емоції людини, заворушився першим. Янко з цікавістю глянув на свого механічного помічника. Його завжди цікавила реакція точного математичного мозку на те, що захоплювало людину. Робот не зауважив краси. Він зробив крок і спокійно сказав:

— Бачу сліди.

Янко здригнувся, підніс до очей бінокль. Праворуч від станції, приблизно на півдорозі до перших відрогів, вився ланцюжок чорних цяток. Вони ішли звідкись з-за бархана, описували петлю і ховалися в скелях. Сліди були свіжі, бо ураган бущував ще вчора. Роботи їх залишити не могли. Після випадку з Ганімедом гараж замикали. Однак Янко запитав у Бориса по рації, чи не блукав той сам довкола бази.

— Я не вилазив з машини, — повідомив Борис і в свою чергу поцікавився: — А що?

— Бачу сліди чиїхось ніг, — пояснив Янко.

— Мені повертатися?

— Еге ж, — сказав Янко і доторкнувся до Ганімеда, мов до живої істоти: — Ходімо.

Біля ямок, які виявилися слідами робота такого ж класу, що і Ганімед, спинилися.

— Р-10 слід повернути, — зробив висновок Ганімед, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу.

— Одну хвилинку, — як людині, сказав Янко і викликав станцію.

Автоматичне реле увімкнуло телезв’язок. На маленькому похідному екрані виник вигляд гаража зсередини. Усі роботи були на місці. Для певності він перелічив їх двічі. Помилки не було. Янко нахмурився і сказав:

— Будемо шукати.

Людина і робот пішли по сліду.

Янко мовчав, приголомшений новою загадкою. Щиро кажучи, він не сприймав її всерйоз. Здавалося, що в наступну мить ця мана зникне і все виявиться міражем, галюцинацією. Але минали хвилини, і разом з ними текли ямки-сліди, залишені одним з роботів, якого, однак, ніхто не випускав на волю.

Ганімед, навпаки, виглядав надзвичайно дієвим, навіть заклопотаним. Він часто нахилявся долі, мацав землю й каміння, черпаючи для себе інформацію, і його бурмотіння весь час чулося в Янковім шоломофоні.

— Що там в тебе, старий? — нарешті спитав Янко.

— Р-10 пройшов тут три години тому. Швидкість чотири кілометри на годину.

Янко вже давно перестав дивуватися зі здатності Ганімеда помічати й аналізувати факти. Але зараз скептично, навіть з деяким злорадством подумав: «Хоч раз ти помилився, механічна душа!»

Ганімед не помилився. Коли Сонце почало вже ховатися за далекими вершинами гірського хребта, на одній з терас на різнобарвному тлі вечірнього неба Янко помітив темну постать. Це міг бути лише… робот. Янко покліпав очима. Привид не зник. Він існував наяву, точна копія Ганімеда.

— Борисе, Борисе! — захриплим голосом заговорив Янко. — Я, здається, божеволію.

— До ночі буду, чекай мене. Можливо, це небезпечно.

— Небезпеки не бачу, — втрутився у розмову людей Ганімед.

— Чуєш? — нервово засміявся Янко. — Повертайся. А тепер бувай, хочу подивитися, поки не стемніло.