Володимир Шитік - Остання орбіта

Та все ж Кар був упевнений, що саме ці космонавти, які, напевно, більше від інших мріють про зустріч з рідними, не сказали свого «ні». Люди його часу вимогливіші до себе. Але це зовсім не означає, що він, капітан, має право забути про них.

Кару знову здалося, що на нього стала опускатися стеля. Стало нестерпно тісно і задушливо. Він підставив груди під пружний струмінь холодного повітря, але полегшення не прийшло. Кар насилу піднявся і вийшов з каюти.

Невидимі плафони лили м’яке світло, що не давало тіні. Його звична м’якість зараз чомусь дратувала. Кар квапливо попрямував до рубки, де на штурманському екрані вже другу добу виднівся один і той самий сектор неба. Кар сподівався, що в рубці нікого не буде, і він зможе без перешкод вивчити район Чаргона. Не хотілося, щоб хтось став свідком його болісних сумнівів, коливань.

За пультом, задумливо дивлячись на миготливі індикатори, сидів штурман Рехва. Він не помітив капітана, і Кар тихо влаштувався ззаду. Рехва був наймолодший з них — йому ще не виповнилося п’ятдесяти. Кар раптом подумав, що коли вони змінять курс, то штурман може вже не застати на Землі свою дружину, і його дочка, чий портрет — маленька дівчинка з синім бантом у світлому кучерявому волоссі — стоїть в каюті штурмана на столі, буде вже старша за свого батька.

Штурман почув, як зітхнув капітан, і озирнувся. Кар поклав одну руку Рехві на плече, а другою спробував підсилити різкість телескопа.

На екрані спалахнув Чаргон — фіолетовий кудлатий клубок. Він пульсував, викидаючи в простір згустки плазми. А на віддалі, немов прив’язана, висіла маленька блакитна цятка — єдина планета цього могутнього світила.

Що стане з Сіном? Напевно, про це думав і штурман, тому що він знову підняв питальний погляд на капітана. Кар не витримав і, не вимовивши ані слова, повернувся в каюту. Він втік від Рехви, який, мабуть, не випадково сидів весь час за пультом, готовий будь-якої миті змінити курс. Кар не сумнівався, що і відповідні розрахунки вже проведені. Потрібна була тільки його команда. А капітан, Залізний Кар, як його вже давно прозвали космонавти, не знаходив в собі сил, щоб подолати сумніви.

Повернувшись в каюту, Кар зажадав останні дані дешифрувальних апаратів. Проте нічого нового не було.

Пролунав сигнал внутрішнього зв’язку. На екрані виникло похмуре обличчя штурмана. Він мовчки дивився на капітана, стримуючи готовий зірватися з язика докір. Кар поглянув на екран, що дублював штурманський, потім на хронометр. Наставав оптимальний час для повороту. Потрібна лише команда — і за годину машини виконають все необхідне для нового маневру.

Потрібна лише команда…

Можна було очікувати, що станеться землетрус, налетить сніговий буран, урешті, випаде метеоритний дощ. Усе це могло статися, хоча, як свідчили дослідження, планета була старою і подібні явища, у тому числі метеорити, для неї були надзвичайно рідкісними. Але це?..

Скрут заплющив очі, щоб відігнати ману. Та коли він відкрив їх, то в нічній темряві, якраз під яскравою блакитною крапкою Сиріуса, що висів над самим небосхилом, світився червонуватий вогник.

Наче щоб подражнити Скрута, він зблиснув раз, другий, третій — і згас. Скрут простояв, певно, цілу годину, чекаючи, чи не з’явиться ця червона цятка знову. Однак темрява ніби ще більш погустішала, і він навпомацки, не наважуючись чомусь засвітити ліхтар, зібрав декілька каменів і склав їх у купку, щоб завтра, коли розвидниться, знайти це місце.

На планеті зовсім не було життя. Навіть якщо б упав метеорит, йому не було тут що підпалити — каміння та пісок не горять.

Скрут похапцем повернувся усім корпусом, озирнувся. Позаду була така ж темна і синя ніч. Над головою, як і раніше, блищали спокійні, нерухомі зорі. Скрут зітхнув, зціпив зуби і, намагаючись не прискорювати ходи, пішов униз, де біля підніжжя пагорба стояв його всюдихід.

Вогні всюдихода трохи заспокоїли. Скрут сів, поклав руки на пульт. Він уже хотів було віддати команду електронному водію, як раптом, цілком несподівано для себе, вимкнув освітлення кабіни. Навколо, одначе, нікого не було. Ніхто не стояв поряд і не свердлив йому потилицю кровожерним поглядом. Скрут нахмурився, пустив всюдихід. Але й віддалившись від того місця, не ввімкнув світла. І всю дорогу не міг позбутися відчуття, наче хтось незримий пливе поруч.

Повернувшись, Скрут розповів усе Балашу. Той зітхнув. Самотність, відірваність від Землі, від усього живого, могли викликати і більш сильні галюцинації. А для Скрута це була перша експедиція. І Балаш знічев’я сказав: